Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Вичисляючи сі причини на першім місці-се характеристичне-Освєнцім кладе недугу Потоцкого, котрою він був цілком зламаний під кінець кампанії, і вмер не доживши кінця року: через неї не тільки ні одна битва не доводилася до кінця, а часом військо попадало в цілком небезпечні ситуації. Далі-незгоди між головними комендантами, що доходили до грубих скандалів, особливо з боку Каліновского, що матерно лаяв офіцерів, і доходило до шабель, на зламаннє всякої дісціпліни. Нарешті нечуваний голод, що нищив військо, і негода, особливо триднівка перед останнім підписаннєм трактатів, від котрої за одну ніч померло 300 вояків з німецької піхоти, а живі почали від голоду і неможливої негоди тікати на неприятельську сторону.

Всякий порядок в війську пропав, і воно жило й рухалося цілком стихійно. Освєнцім наводить відзив Радивила на воєнній нараді, по битві 23 вересня,

коли стало питаннє, чи продовжувати битву, чи вернутись до переговорів: він сказав, що при всім бажанню битись, бачучи такий нелад і неохоту в війську, він не бачить иншого виходу, як тільки замиреннє. Військо маліло і розпадалось, не маючи ніякої надії на поміч. Литовська армія весь час поривалась покинути своїх коронних товаришів, і тільки всякою дипльоматією Радивилові вдавалось її затримувати. Тим часом до козаків приходили все нові контінґенти, і нова велика орда під проводом нуреддіна як говорили-вже була недалеко Корсуня. Польська ж остання позиція під Білою Церквою показалась на практиці такою безвихідною, що з неї без замирення-або без повного знищення неприятеля не можна було вийти ¹²). Коли останнім кардинальним гріхом обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского вважали, що вони не використали згаданої битви 23 вересня-її щасливих початків, і не знищили козацького війська,-то спускалося з очей, що козацький табор тримавсь оборонно, і битву звели з козацької сторони тільки гарцівники, так що й перемога над ними не означала ніякого серйозного стратеґічного успіху. Але військова маса, шукаючи виноватого, уперлася в сей пункт, оповідаючи, як то вже хлопство почало тоді на голову тікати від страху, і полковники хотіли йти за Рось, “сам Хмельницький був в великім страху і Виговський признавався устно, що ми збирались тікати як під Берестечком-але вам Бог розум відібрав” ¹³).

Автор обозового дневника, котрим ми стільки користувалися вище, цілком ясно показує, в якім безвихіднім становищі була польська армія, і яким щастєм було для неї замиреннє. “Коли ми прийшли під Білу Церкву на Хмельницького, обкопаного подвійним валом і табором оточеного, і він не хотів з нами битися, і вступився з поля з соромом в суботу (23 вересня), все військо признало неможливим здобути сей табор, де було 100 тис. людей здатних до бою, окрім 10 тис. Татар з Караш-беєм і Камамет-мурзою; поготів було нам помирать: вони повні були всякої поживи, а ми оголоджені наоколо, так що по сто чоловіка за ніч помирало, а инші з нужди передавались до козаків”.

Останні два тижні польське військо було в такій бльокаді, що ні носу виткнути неможна було, і всяке сполученнє з запіллєм розірване-“хто виїхав, той або неволею поганською, або життєм мусів заплатити за свою відвагу”. “Челядь вислану по живність Орда побивала, а дощ і негода кілька днів тягнучися, страшенно нам докучала. Відступити було нам жаль, іти в глибину-явна небезпека при провадженню табора на переправах; бо не даремна поголоска і всі язики-обіцювали скорий прихід хана або калґи-султана. Тому прийшлося вибирати середину-уложити гонорову згоду, котра може бути нашій батьківщині користна, коли козаки щиро дотримають присяги” ¹⁴).

Литовський дневник висловлюючи вдоволеннє з закінчення війни, до котрої замотано литовське військо, так мотивує свій погляд на сей вислід кампанії:

“Не було справи, всі хапались тікати, і ми як закаламучені (w odmeciu) ходили задумані, згадуючи Пилявці та нарікаючи на день того сполучення, що о волос (ледве що) не зіпсувало всеї нашої слави. Пан краківський-пан зацний, велико-досвідчений в ділі, але що ж коли не має здоровля і ще його Бог (на ті часи) особливою хоробою обложив так що нічого не міг робити, а з колєґи не мав ніякої помочи, навпаки-оден другому просто на злість все робили, так що (Потоцкий) нераз з плачем говорив, що як би не князь, то й він сам би на ніщо зійшов. Та й що мали гетьмани робити? Річпосполита про них зовсім не дбала, випхала їх на погибель. Найкращі люди вернулися з-під Берестечка, при хоругвах тільки поручники. Голод, нужда, що дня сотнями забирала людей. Останнього септембра кінчалася служба війську, а повітових, що жодним чином не хотіли дослуговувати, сам час і непогода розводила. Умови ж таки були кращі ніж під Зборовим! Унії дещо попущено. Число козаків наполовину менше. Шляхетські добра вирвано від того гультяйства, також Браславське й Чернигівське воєводства відірвані, так що тільки в самім Київськім воєводстві вони можуть знаходитись. А головніше-відмова від приязни з

поганами, що стягала останню загибель на вітчину ¹⁵).

Отсі відзиви й характеристики людей, які стояли близько до справи, дають доволі яскравий образ тяжкого становища польсько-литовського війська і не лишають сумніву в тім, що для нього замиреннє з козаками було річчю неминучою і невідкладно-пекучою. Потоцкий з Каліновским змушені були йти для сього на всякі уступки, і що Хмельницький з старшиною з свого боку пішли на замиреннє на умовах досить гонорових для польської сторони, се для неї було справді велике щастє. На жаль тільки не маємо з козацької сторони таких же відомостей, які б пояснили нам відповідно, що змушувало козацьку сторону з свого боку бажати замирення, гамувати войовничий запал і непримиренські настрої рядового козацтва і повстанських мас, згромаджених під Білою Церквою, та йти на такі значні уступки против зборівських пактів, в супереч волі і настроєві сих мас, тільки на те щоб якось дійти згоди з Поляками.

Здається ясним, що коли б козацька сторона могла протягнути кампанію довше, вона б могла вимігти від польської сторони або замирення на Зборівських пактах, або ще більші полекші собі. Хмельницький і показав з початку кунктаторські тенденції,-потім щось зрізало його тактику. Що саме? Тут от брак відомостей з козацької сторони дав себе відчувати незвичайно болюче, а відомости польські й московські неясні, мало конкретні й суперечні.

“Язики” допитувані Поляками говорять про непримирений настрій козацтва, але одночасно і про невдоволеннє війною, неводоволеннє Хмельницьким і старшиною ¹⁶). Серед відомостей московських вістунів також маємо звістки (на жаль-переважно дуже побіжні), що козацька маса неохоче ставалась до нової мобілізації, або й зовсім таки відмовлялася від участи в новій війні, кажучи, що се інтерес старшини, а не їх, бідних козаків ¹⁷). Вісти про ріжних претендентів на гетьманство знов виринають то там то сям,-але здебільшого такі, що з них зовсім неможна оцінити, наскільки справді серйозно загроженим міг чути себе Хмельницький, і наскільки ми тут можемо припускати реальні мотиви його волі до згоди і замирення.

Не зовсім ясним зістається, не вважаючи на масу суперечних звісток, і се також, наскільки реальна була та татарська поміч з Криму, котрою потішала і підтримувала масу козацька старшина в хвилях депресії. Вона ніби то наспівала саме серед останніх переговорів про замиреннє; але була вона дійсно так значна, що могла рішучо перехилити перевагу на козацький бік, чи може була така малозначна, що краще було її ні козакам, ні Полякам не показувати і замиритись до її приходу?

Тут десь мусіла лежати причина, чому кунктаторство Хмельницького зломилось перше, ніж дало дозрілі овочі. Але здається мині, що найбільше мусіло його лякати загальне знеохоченнє людности безоглядною і безконечною війною, що проявилось особливо грізно в масових мандрівках людности за московську границю і ставило перед очима гетьмана і старшини страшну перспективу повного запустіння козацької території Річипосполитої, що й наступило таки, як знаємо. Мара “Руїни” мусіла вставати перед очима керманичів України, уже в сім часі, в результаті чотирьохлітньої тяжкої, безконечної руїнної війни.

Примітки

¹) Автентичного тексту трактату досі не маємо; повніші тексти в записках Єрлича і в Памятниках Київ. Комисії, II, с. 598, подібні в головнім вони дають все таки чимало відмін в подробицях. Коротший текст в мемуарах Освєнціма. Німецький переклад в Theatrum Europaeum c. 83, латинський у Коховского с. 294. Я спираюся на двох вищезгаданих ширших текстах.

²) Вар.: до реєстру в них не мають прийматися.

³) Останніх слів у Єрлича нема.

⁴) Себто: вони самі й їx сімї не мають за се постраждати.

⁵) У Єрл.: громитиме її, як неприятеля кор. і Річп.

⁶) В тексті Theatrum кілька инших підписів; черкаський полковник зветься Барановський (але ймення досить покручені взагалі).

⁷) Wielka przez nieprzyjaciela stanela ruina-от випливає вже сей термін, що за Костомаровим став назвою пізнішої доби, 1663-1687 рр.

⁸) Лист має дату 1 жовтня, w obozie pod Rudkiem, себто над Рутком під Білою Церквою, Осол. 2286 л. 204.