Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Рудавский додає ще оден прояв рицарської льояльности старшини: Громика, як комендант фортеці, віддав в розпорядженнє комісарів місцевий арсенал, запаси пороху і куль. “Рідка в неприятелі чеснота, яку неможна ніякими похвалами досить прославити”, завважає він з сього приводу (с. 86).
Литовське звідомленнє (Continuatio dyariusza) підчеркує виразніш напад Татарів на комісарський обоз, при виході з міста, і приступ голоти в ночи на замок, щоб захопити саміх комісарів. “В тім галасі (нападі на обоз) козаки старинні, полковники добре поставились: кількадесять Татар на пляцу положили, а наших їхмоспів назад до замку від бунту провели-тільки з усього пограбованих, в одних сукнях. В ночи наступила ще гірша справа, і сам Виговський остеріг
“Хмельницький щиро хотів згоди, так само Виговський і вся старшина-тільки зухвала чернь кільканадцять разів приступала штурмом, щоб захопити наших в замочку (білоцерківськім). Але сі полковники явно громили, рубали своєвільників, били обухами на очах наших, а одного козака Богун стяв за те, що сказав, коли везено поживу (для комісарів): “А будемо то складати Ляхам стацію?”
Але то треба відзначити, що й чернь литовських панів жалувала й кричала: “Коли б самі Ляхи були комісарами, вже б звідси не вийшли, але сі панове не винні: ніколи зачіпки нашому війську не давали”. І тільки се їх (комісарів) уратувало від розгнузданої наволочи” 18).
Комісари казали, що у всіх питаннях старшина дала згоду, тільки в трьох пунктах не погодилися, і комісари взяли їх на рішеннє гетьманів, і з ними приїхало два полковники-Сава Москаленко 19) і Гладкий, щоб договоритися в сих питаннях. По-перше-старшина годилася кінець кінцем на 20 тисяч реєстрового війська, але ніяк не менше. По друге-щоб польське військо не ставало кватирами в полкових містах. По третє-що вони не можуть самі бити Орди, ані віддати мурз до рук Полякам, “як обіцяли”. Дневник навпаки писав, що як раз старшина не годилася розірвати з Татарами 20). Чи треба так, розуміти буквально, що тільки самі бити не годились, а підвести мурз під неволю не відмовлялись? Ледве чи й се могло тоді бути виразною обіцянкою.
Дневник оповідає далі, як сі два полковники, що приїхали з комісарами: Гладкий і Москаленко, боялися, щоб Поляки не віддали їм за зневагу, що потерпіли комісари від козацької черни в Білій Церкві:
“Боялися дуже війшовши до обозу і сказали до п. хорунжого Сендомирського: “Пане Чарнєцкий, чи не постинають нас за те, що пп. комісарів порабовано?” Коли ж п. Чарнецкий сказав їм, що ми не переступаємо права народів 21), тоді сміло пішли, і там привитавшися по кількох годинах таку одержали деклярацію: “Коли й не хочете Орди бити, тоді відприсяжіться її, а ми вже собі будемо доходити з неї справедливости-ви тільки до того не мішайтеся”. Що до числа війська згодилися, хоч і по довгих намовах, а за те пан краківський 22) обіцяв увільнити від становищ (королівського війська) полкові міста: Канів, Чигрин, Корсунь, Переяслав, Черкаси. Кривду пп. комісарів тому, що вона не через старшину сталася, пп. комісари самі пробачають, задля доброго спокою, для Бога і вітчини”. А що в очах наших пятнадцятьох стято за ту кривду нашу, то й инші, які знайдуться винні, нехай будуть також смертю покарані” 23). Бо то дійсно було так, що Хмельницький зараз велів 15 стяти за те розбиваннє річей.
“Нарешті (так декляровано полковникам): “Коли хочете (себ-то-коли годитесь на сі умови)-приїздіть до нашого обозу зложити присягу”.
З тим відправлено одного з послів, Саву Москаленка, з додатком від гегьмана Потоцкого, що він іде сам з військом,
Так оповідає, в дуже лагідних тонах, як бачимо, анонімний обозовий дневник. Освєнцім, що розпоряджав, видко, й иншим матеріялом, представляє сю конференцію в менш іділічних подробицях:
“Коли прийшлось трактувати в наметі п. краківського, від пп. гетьманів, сенаторів і полковників, а також від ріжного товариства був великий натиск: великий крик піднесли на ті пункти, а особливо на таку зневагу наших комісарів: гетьман литовський і наш польний і все військо не хотіли позволяти. А коли пан краківський сказав тим козацьким послам сідати, відозвався гетьман польний: “Я вже наготовив палі, і на них вони сядуть, бо не гідні вони тут сидіти”. І так з тої угоди нічого. Прийшлося війську рушитися під Білу-Церкву. І коли вже стали коло міста, так що його видно було, прислав Хмельницький до пана краківського, запитуючи його, пощо він так близько приступив з військом, і заразом (заявив), що Запорозьке військо не хоче тих умов, а у всім хоче бути при пактах зборівських” 24).
В подібних рисах представляє се і литовське оповіданнє:
21 і 22 вересня підступивши під саму Білу-Церкву, за милю, визначено другого дня з'їзд і декляративно подано пункти. Але він (Хмельницький) своїм звичаєм протягнув час, не тих вислав на трактати, кого обіцяв, й инші дав пункти-з Зборівського договору. Тоді дано рішучо відмову, і роз'їхалися з нічим. Пан краківський за той час чекав в таборі князя й. м.-перед тим табором з'їздилися, і коли вернулися комісари, що з'їздилися самі, без гетьманів,-він там же зібрав нараду: що робити, чи підійти під неприятельський табор і спробувати щастя, чи не тратячи людей кинутися на його волости та господарити в них огнем і шаблею? Рішили се друге-але попробувавши (наперед) першого” (л. 68-9).
Наступ коронного війська на Білу Церкву, безсумнівно, мало гармоніює з тими лагідними тонами, в котрих представляє переговори обозовий дневник, і мотивованнє, дане сьому походові (“відібрати присягу від війська”), розуміється нічого не варте. Чи Потоцкому стала підозрілою щира воля до згоди у Хмельницького і старшини, вихвалювана комісарами, і він зміркувавши їх кунктаторство, хотів погрозою рішучої розправи змусити до капітуляції? Чи хотів зробити вражіннє на “чернь” і придушити її опозицію замиренню? Чи робив уступку партії непримирених: Каліновского і Радивила, і давав їм скоштувати можливість оружної розправи, поки не прийшли головні татарські сили?
На жаль в своїй реляції Потоцкий не пояснив сього; записав тільки, що після того як комісари з козацькими послами приїхали до польського обозу під Германівку, він рушив з військом під Білу Церкву з таким наміром: “або заспокоїти вітчину трактатами, коли се буде можливе-або далі вести зачату (і перервану перемирєм) війну”. Литовське звідомленнє стилізацією своєю натякає на нові рішення повзяті з огляду на білоцерківський інцідент, але на жаль ми нічого не знаємо про подробиці сього рішення і тих арґументів, котрими воно було подиктоване.
З польської сторони, в кождім разі, се був крок в високій мірі рискований, можна сказати-розпучливий. Хмельницький накликав його, я думаю, тим що привів свій табор під Білу Церкву і таким чином, сконцентрувавши козацькі сили, дав Полякам можливість і спокусу спробувати рішити конфлікт рішучим боєм. Коли його тактика в сій другій білоцерківській компанії була кунктаторська-як се з усього виглядає-то се можна вважати помилкою з його сторони. Він мав вірного союзника-час, що повільно, але бездоганно розкладав і нищив польське військо і ґарантував його знищеннє без усякого риску з козацької сторони-як що тільки вона могла чекати. Але може бути, що по козацькій стороні були також небезпечні симптоми депресії, загальної зневіри-і непевности що до гетьмана і старшини, так що сі симптоми підтинали тактичну лінію і козацької сторони?