Струм і мережі
Шрифт:
— Погано ти їх знаєш. Може, й промовчить злодюга. А може, анонімку напише. Номер машини бачив?.. Бачив. Не виключено, що й записав його. Вони такі… Тільки про себе дбають.
— Я про номер забув. А наш дачник — злодій злодієм. Не будинок у нього — палац.
Лукін ствердно хитнув головою.
— Отже, правду кажу?
— Ти про гроші? Вони і в мене є. Хочу «Москвича» купити. Спитаєш: за що? Звичайно, не за зарплату. У мене бізнес — квіти. Кому краса, а мені — троячки із землі ростуть.
Сашко скоса глипнув на брезентову сумку й недовірливо всміхнувся. Лукін вибухнув:
— Не віриш? Думаєш, якщо я цю плитку взяв, то скрізь і всюди тягну? Дзуськи! Я тебе, дурня, врятував. Попадешся з нею — і за грати. А я все зроблю як годиться. А гроші — тьху. Мені що й дякують, коли віддають.
— Як це?
— Колись дізнаєшся, — засміявся Лукін. І уже строго: — Ти ще хлопчисько. Вчили тебе, вчили… Хіба ти не прожив би без десятки?
— А що? — спалахнув Сашко. — Він червінців не лічить, а я повинен над кожним надриватися?
Лукін натиснув на газ, машина проскочила перехрестя й помчала рівною вулицею.
— Ти нашого дачника не провчиш, хоч і все в нього поцупиш. А себе занапастиш. Захочеш зав’язати — пізно буде.
Сашко процідив крізь зуби:
— А я не хочу з троячкою ходити. Бабуся мені тисяч не заповіла, а складати копійки на старість — смішно.
— Тобі видніше, — Лукін повернув із магістралі на бічну вулицю.
Фонарьков зустрів їх криком: де були, чому так довго, щоб це востаннє, треба працювати, а не кататися на машині. Роботи й справді було багато: одне не встигли довести до пуття, інше несподівано поламалося… Усім вистачило клопоту до пів на п’яту. Нарешті Фонарьков змилостивився:
— На сьогодні — все. Сомов. підготуй робоче місце.
Сашко зупинився, дивлячись на Сомова. А той, поки Фонарьков розмовляв по радіотелефону, готував робоче місце для приймання напруги. Вкотре вже хлопець дивувався майстерності Сомова.
— Нічого не забули, Євтихійовичу? — поцікавився він.
— Забувати не можна, — не сприйняв жарту Сомов. — Хто техніки безпеки не пам’ятає, тому чорти її нагадають.
— А може, ангели?
— Не базікай, — насупився Сомов. — Краще, склади заземлювачі.
Сашко взяв заземлювачі, ребристі, неоковирні, свіжопофарбовані, з новісінькими номерами, й поклав у будку. Хутко повернувся в підстанцію.
Сомов незадоволено пробурмотів:
— Ангели, ангели… А про те, що Льоня не міг порушити правила техніки безпеки, ніхто й слухати не хоче…
В цю мить надійшов Фонарьков:
— Усе зробили? Зараз випробують.
За якусь хвильку пролунав глухий удар — спрацював масляний вимикач.
— Усе гаразд.
— Зачиняй, — наказав Фонарьков і пішов до машини.
Сомов
— А якби струм дали раніше? — запитав, полотніючи, Сашко. — Нас убило б?
— Таке скажеш, — відрубав Сомов. — Я ж не сліпий, заземлювач бачу; а коли зняв його, то вже нічого не чіпав.
— Зрозуміло, — заспокоївся Сашко. — А я думав, накладка якась… Мабуть, шеф вираховує все до секунди…
— До секунди — це факт. У шефа око гостре. Але я на бригадира не покладаюся. Життя навчило: у нашій справі, крім своїх очей і своїх вух, нічому й нікому не слід вірити. Навіть кочерга, як кажуть, раз у три роки стріляє. Ясно?
— Авжеж! — усміхнувся Сашко й, піднявшись у кузов, подав Сомову руку.
Їхали недовго — Сомов завжди додому віз швидше, ніж на роботу. Всі стомилися, розмовляти не хотілось. Коли машина, обігнувши старий занедбаний фонтанчик, зупинилася під навісом, Сашко першим зіскочив на землю і попрямував до душової.
Вийшов звідти через кілька хвилин з мокрою чуприною, підійшов до Лукіна, який стояв біля дверей невеличкої майстерні. Зазирнувши всередину, здивовано похитав головою:
— Ого, добре живете…
— Для себе обладнали, — Лукін усміхнувся. — Ремонтний цех верстати списав, а ми забрали їх собі. Раніше за найпростішу деталь треба було кланятись, а тепер самі робимо. Ще й іншим пособляємо.
— Молодці! — похвалив Сашко, перемацавши все, що лежало на верстатах. — А мені помайструвати можна?
— Чому ні, — обізвався, переодягаючись, Лукін. — Якщо для діла. Чи ти, може, фінку надумав зробити?
Сашко засміявся:
— Навіщо мені фінка? Такі речі я вже переріс. Хіба що кулемет?
— А якщо серйозно?
— Ключ хочу зробити. Поламався, а замка шкода, надійний.
— І як ти його хочеш виточити?
— У мене є зліпок. Ключ особливий: для замка «Сто п’ятдесят секретів».
— А заготовки де береш? — поцікавився Лукін.
— Приятель у мене є. За трояка продасть.
— Сиділи разом?
Сашко не образився, лиш глянув осудливо.
— Коли поїдеш до приятеля, — вже лагідніше сказав Лукін, — попроси у нього заготовку для ключа з лівими канавками.
— Гаразд. Тільки не знаю, коли поїду, — до авансу ще цілий тиждень.
Лукін зупинився і витяг п’ятірку:
— Поїдь сьогодні.
— Завтра. Сьогодні вже пізно. Та й пива хочеться. Аж у горлі пересохло, поки ви залізяччя перераховували.
— Інструмент порядок любить.
— Куди він дінеться?
— У мене не дінеться, — погодився Лукін. — А в інших ніби корова язиком злизувала. Я не полінувався перефарбувати всі наші заземлювачі. Тепер уже не цуплять.