Струм і мережі
Шрифт:
— А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?
Лукін зітхнув:
— Тоді якраз Льоню…
Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.
Сашко запитав:
— А потім повернув?
— Що? — Лукін уже думав про своє.
— Чужий заземлювач.
— Хтозна. Не бачив.
— Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?
— Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков
— Де? У сумці?
— Хіба заземлювачі у сумці носять? — зневажливо хмикнув Лукін. — На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав — не пам’ятаю.
18. «Вальтер»
— Хто це? — запитав Сашко, кивнувши на вродливу струнку дівчину.
— Подобається? — всміхнувся Федір. — Це Раїса, сестра нашого Льоні.
— Красуня… — Сашко пильно подивився на Раю, яка розмовляла з Фонарьковим.
— Красуня, — притакнув Кобзєв. — Правда, Льоня казав: вертихвістка, якої світ не бачив.
— Не може бути.
— На жаль…
Рая, договоривши з бригадиром, підійшла до них, привіталася:
— Завтра поминки. Хочу запросити і вас.
— Нас? — в один голос запитали Федір і Сомов.
— А що? Разом працювали. У Льоні друзів небагато було. Два армійські приятелі, ви та л. Він часто про вас розповідав. То прийдете?
— Неодмінно, — твердо пообіцяв Сомов. — Такий хлопець був… Треба пом’янути.
— Приходьте на шосту. Степан Федорович сказав, що всіх відпустить.
— А сам? — запитав Федір.
— Не може, йому в аеропорт їхати, — Рая підійшла до Сашка. — Ви новенький? На місці мого брата працюєте?
— Так… — почервонів хлопець.
— Приходьте теж. Льоня міг бути вашим другом…
Перерва закінчилася. Вже в машині Сашко звернувся до Сомова:
— Їдьмо!
Влаштувавшись зручніше в кузові, Сашко звернувся до Сомова:
— Реме Євтихійовичу, а може, й справді піти?
— Звичайно… Ти хоч Льоню й не бачив, але чув про нього багато.
Після роботи Кобзєв запропонував:
— Ходімо до мене, футбол подивимося.
Сашко розвів руками, мовляв, він би пішов з великим задоволенням, але ніяк не може.
— Тоді бувай. — Кобзєв подався додому.
Не знімаючи роби, Сашко швидко відімкнув замок і увійшов у майстерню. Там тулилися верстати: свердлувальний, фрезерний і токарний. Формально цього устаткування вже не існувало, бо років п’ять тому його списали за актом і викинули на звалище, і всі ці п’ять років старенькі верстатики надійно служили лінійникам. Часто-густо бракувало якоїсь шайбочки чи вкрай потрібного болтика, й тоді лінійники запускали їх у роботу.
Майстерню замикали на великий висячий замок. Ключі мали бригадири й Лукін. Саме в нього Сашко і взяв ключ.
Лукін перші вечори наглядав
Узявши двері на засув, став до верстачка. Вийняв зі схованки пластмасову коробку, дістав звідти пістолет, обдивився з усіх боків.
Прикинувши, з чого почати, поклав пістолет назад у коробку, заховав її під верстачком і обережно відсунув засув: коли хтось навідається, хай не думають, що він зачиняється.
Акуратно затиснувши заготовку, схилився над верстатом і раптом відчув на собі чийсь погляд. Рвучко повернувшись, побачив Степана Фонарькова. Бригадир розминав цигарку її уважно розглядав шматочок іржавого металу на верстаку.
— Хіба ви не пішли? — здивувався Сашко.
— Закортіло подивитися, як ти майструєш. Все-таки, що не кажи, мій підопічний.
— Усе в нормі. Дільничний хвалить, тітка радіє, що приходжу тверезий і дівчат не запрошую.
— Хоч ікону з тебе малюй, — Фонарьков припалив від запальнички.
Сашко ковтнув слину й понишпорив у кишенях роби, хоч достеменно знав, що там сигарет нема.
Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.
— Для тітки стараєшся? — запитав Фонарьков.
— Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.
— Он як, — кивнув Фонарьков. — Мабуть, трофейний?
— Антикварний, — Сашко не міг підняти очі.
— Системи «вальтер», очевидно?
Сашко вирішив прикинутися наївним:
— Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.
Фонарьков клацнув засувом і наказав:
— Витягай коробку!
— Яку?
— Зі скарбом.
Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.
— Ваша?
— Чия вона і що в ній — тільки ми вдвох знаємо. Втямив?
— Вперше бачу цю річ.
— Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні — ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.
— Все одно у вас доказів немає, — не здавався Сашко.
— Доказів — хоч греблю гати, — Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:
— Дай-но сюди. І запам’ятай: більше — ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу — голову відкручу.
19. Барон
Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи — невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував: