Струм і мережі
Шрифт:
— А чому ви посварилися?
— Уже рознюхали?..
— Відповідайте на запитання.
— Через ідейні протиріччя.
— Он як! Поясніть.
— Що тут пояснювати? Льоня — афганець, після армії для нього все на два кольори поділилося: оце — чорне, а це — біле, й квит. Це можна, а це — зась.
— Афганець? Він за паспортом українець…
— Афганцями себе називають ті, хто в Афганістані служив.
— Що ж усе-таки сталося?
— Соромно й сказати, дрібниця. Попросили
— І побилися?
— Хіба це бійка? Помахали кулаками, та й по всьому. Нам чубитися не можна.
— Чому?
— Ми — десантники. Зчепимось — то вже до смерті.
— Коли посварилися?
— Тижнів зо два тому. А може, й більше.
— Чому Крячко, як ви сказали, «напався» на вас?
— Я вже пояснив: він усе робить за правилами. А коли хтось не так зробить — значить, злодій, шкідник. Чи вам сподобалося б, якби вас шкідниками називали за нізащо?
— Ви хотіли вчинити щось протизаконне?
— То ж бо й воно, що нічого. Сусід попросив провести в гараж світло, я й намірився після роботи цим зайнятися. Клопоту — на дві години, не більше.
— Чому Крячко став заперечувати?
— Та спочатку ні, а коли побачив, що я хочу інструменти й дріт узяти…
— А ви вважаєте, що можна брати, точніше, красти матеріали на роботі?
— Таке скажете! Я ж не кілометр дроту брав, а якихось п’ять метрів.
— Ваші стосунки не змінилися до смерті Крячка?
— Та ні, наступного дня й помирилися. Купив я плоскогубці й на рукоятці випалив: «Для халтур». А Льоня гумор розумів. Коли приходив до нас…
— Він бував у вас вдома?
— Часто… Тобто не один раз.
— Ви не помічали чогось особливого в його поведінці? Наприклад, несподіваної непритомності, раптової глухоти? Чи намірів покінчити життя самогубством?
— Що ви, про це гріх і казати. Він такий хлопець був… Співати любив. А про Афганістан не розповідав ніколи.
— У Крячка була дівчина?
— Була. До армії. А потім виїхала, вони не зустрічалися. Тепер так собі, нічого серйозного.
— Ви не помітили чогось дивного у поведінці?
— Наче ні. Ви краще у шефа запитайте: вони недавно сварилися…
— Як ви довідалися про нещасний випадок?
— Приїхали з Лукіним на місце, а там міліція.
— Ви заходили до підстанції після трагедії?
— Ні. Та й не можна було: міліціонер не пропустив би.
— Поки що ви вільні…
Кобзєв спантеличено стенув плечима й вийшов. Мабуть, він гадав, що допит ще тільки почався.
Присутні в кабінеті якийсь час перемовлялися між собою:
— Все ж таки, звідки прийшов струм?
— Важко з’ясувати точно. Ланцюжок дуже довгий.
— Атож, це найбільш схоже саме на одиночний високовольтний розряд.
— Чому?
— Через десять — дванадцять хвилин на шинодроті вже не було напруги. Сомов на вимогу міліції перевіряв індикаторною штангою.
— Можливо… Але те, що там була дуже висока напруга, не викликає сумніву. Чотириста вольт не призводять до таких опіків…
— Та й Крячка не відкинуло б. А він лежав на підлозі…
— Це суттєво. А міг бути розряд таким тривалим? Усе-таки секунд тридцять, не менше.
— Для конденсатора забагато.
— Електромережа — загадкова штуковина. Дуже дивні перехідні процеси трапляються. Пам’ятаю, в Донбасенерго…
— Не відхиляймося від головного. Хто на черзі? Заходьте.
12. Кобзєв
Федір не був господарем. У цьому Сашко переконався відразу ж, тільки-но переступив поріг хатинки, де той мешкав майже два роки.
Ти ба, який: халтуру шукає, а вдома й за холодну воду не береться. Хатинка, затінена черешнею, на шир-ший погляд видалася ошатною, доглянутою. Та коли увійшли до кімнати — аж досада пройняла. У підлозі — щілини, колись густо накладена фарба пошерхла, облущилася. Завіси ледве трималися, жалібно скрипіли, ліжко й величезна шафа стояла на сяк-так витесаних різноколірних брусочках. Та найдивніше, електрична проводка була допотопна, протрухла матер’яна ізоляція, надтріснутий патрон, неоковирна бакелітова розетка…
Магнітофон, який мав полагодити Сашко, стояв просто на підлозі. Виявилося, що роботи над ним було менше, ніж сподівався: надів пасики, почистив, підігнув, відрегулював й хотів уже попрощатися. Та безлад зупинив. Сашко жартома примусив Кобзєва принести інструмент і заходився міняти проводку. Згодом разом поприкручували нові шпінгалети й завіси. Мила, дружина Кобзєва, допомагала. Поки Сашко й Федір мили руки і теревенили про все на світі, вона приготувала вечерю.
Федір, задоволено роззираючись, запитав:
— Як же я з тобою розрахуюся? Ти, брате, не один червінець заробив. Може, в ресторан гайнемо?
— Облиш, я не за гроші, — в Сашка аж губи затремтіли від обурення.
— Не гнівайся. Ти наче Льоня…
— А що — Льоня?
— Так само, коли про гроші почує — аж паленіє. Тобто паленів… Може, й недаремно.
— Чому? Гроші потрібні: щось купити чи поїхати кудись. Просто в нас, у зоні, не заведено було — «гроші», «спасибі»… Там усякі були, але розраховувалися здебільшого одним — роботою. Ти мені сьогодні допоміг, я тобі — завтра чи коли-небудь іще. Так краще…