Стюарт Маля – хлопчик-мишеня
Шрифт:
— Либонь, що так, — задумано протягнув крихітний мандрівець.
— А ще ж є схід, — провадив балакучий майстер. — Мав я колись цікаву пригоду на східному напрямі. Розповісти тобі?
— Дякую, не треба.
Ремонтник був
— Північ має в собі щось особливе, — провадив він. — Щось таке, що виокремлює її з-поміж інших сторін світу.
Я вважаю: хто прямує на північ, той зробив правильний вибір.
— Оце ж і я так міркую, — мовив Стюарт. — І мені навіть здається, що відтепер я мандруватиму тільки на північ — до кінця моїх днів.
— З людиною можуть трапитися й гірші речі, — застеріг великий співрозмовник.
— Та знаю, — запевнив Стюарт.
— Ідучи за порваною телефонною лінією на північ, я був натрапив на дивовижні місця, — провадив ремонтник. — Порослі кедрами болота й черепахи, що чекають на колодах, але насправді не чекають нічого; поля з огорожами, окривілими, побитими роками нерухомості; сади — такі старі, що й позабували, де стоїть фермерська хата… На півночі я підобідував на пасовиськах, що позаростали папороттю і ялівцем під чистими небесами та буйними вітрами. Моя робота заганяла мене зимовими ночами в ялинові бори, де лежав глибокий, пухкий сніг — де кролям так добре влаштовувати свої збіговиська.
— Свята правда, — погодився Стюарт. — Ну, либонь, пора мені й рушати! Дякую вам за дружні поради.
— Немає за що, — відказав телефоніст. — Сподіваюся, ти знайдеш ту пташку.
Стюарт підвівся, заліз у машину й подався дорогою, що вела на північ. Якраз сходило над пагорбами, що були по праву руч від нього, сонце. Малесенький мандрівничок подивився згори на обшири, що простиралися перед його очима, і дорога видалася йому такою довгою. Але небо привітно ясніло, і щось підказувало Стюартові, що він їде саме туди, куди йому й треба.