Суддя та його кат
Шрифт:
— Якщо я повинен працювати разом із вами, було б добре знати, проти кого я маю скеровувати слідство, — ввічливо пояснив Чанц.
— Насамперед ми повинні бути об'єктивними. Це стосується як мене з моїми підозрами, так і вас із вашим розслідуванням. Я не знаю, чи підтвердиться моя підозра. Тому чекаю на ваше розслідування. Ви повинні встановити, хто вбив Шміда, незважаючи на мої підозри. Якщо вони правильні, то ви самі вийдете на цю людину, але, на відміну від мене, це буде спосіб безсторонній і науковий. Якщо ж я помиляюся і ви знайдете справжнього винного, то не буде необхідності називати
Вони помовчали, потім Берлах спитав:
— Ви згодні з такими методами праці?
Чанц помовчав кілька хвилин, перш ніж відповісти:
— Гаразд, нехай буде так.
— Що ви збираєтеся робити, Чанц?
Заступник підійшов до вікна.
— На сьогодні Шмід запланував «Г». Я хочу поїхати до Ламбуена і розвідати, що зможу. Я вирушаю о сьомій, так само, як це робив Шмід, коли вибирався до Тессенберга.
Він знову обернувся і спитав ввічливо, але ніби жартома:
— Ви поїдете зі мною, комісаре?
— Так, Чанц, поїду, — несподівано відповів Берлах.
— Гаразд, — трохи розгублено сказав Чанц, не сподіваючись на таку відповідь. — О сьомій.
У дверях він ще раз озирнувся.
— Ви також ходили до пані Шьонлер, комісаре. Нічого там не знайшли?
Перед тим як відповісти, Берлах замкнув теку в шухляді письмового столу.
— Ні, Чанце, — нарешті мовив він. — Нічого я там не знайшов. Ви можете йти.
О сьомій Чанц приїхав до Берлаха в Альтенберг, де комісар мешкав від тридцять третього року у будинку на березі Ааре. Ішов дощ, і швидку поліцейську машину занесло на повороті біля моста Нюдекбрюкке. Але Чанц впорався із керуванням. На вулиці Альтенберг він їхав повільно, бо ще ніколи не був удома у Берлаха і намагався крізь мокрі шиби авто розгледіти номер будинку, що зробити було не просто. Він двічі посигналив, але ніхто не відгукнувся, тоді Чанц вийшов із машини і пройшов під дощем до дверей будинку. Після короткого вагання він відразу ж натиснув на клямку, бо не міг у темряві знайти дзвінок. Двері були незачиненими, і Чанц зайшов до передпокою. Навпроти побачив напіввідчинені двері, крізь які соталося світло. Підійшов до дверей і постукав, але відповіді не було. Тоді розчахнув двері. Перед ним була вітальня. На стінах — полиці з книгами. Берлах лежав на дивані. Комісар спав, хоча виглядав готовим до поїздки на озеро в Білі і був убраний у зимове пальто. У руці він тримав книгу. Чанц прислухався до його рівного дихання і нерішуче зупинився. Сон старого чоловіка і велика кількість книжок викликали у нього тривогу. Він уважно озирнувся довкола. У кімнаті не було вікон, зате двері у кожній стіні, мабуть, вели до сусідніх кімнат. Посередині стояв великий письмовий стіл. Поглянувши на цей стіл, Чанц отетерів: бо на ньому лежала велика бронзова змія.
— Я привіз її з Константинополя, — долинув із дивана тихий голос, і Берлах піднявся. — Бачите, Чанц, я вже в пальті, можемо їхати.
— Вибачте, — сказав Чанц, усе ще здивований. — Ви спали і не чули, як я зайшов. Я не знайшов дзвінка на вхідних дверях.
— Там немає дзвінка, він не потрібен. Вхідні двері завжди відчинені.
— І коли вас немає вдома, також?
— І коли мене немає вдома, також. Це завжди інтригує, коли повертаєшся додому і не знаєш, вкрадено щось чи ні.
Чанц засміявся і взяв до рук змію з Константинополя.
— Одного
— Будьте мудрими, як змії, — сказав він і довго й уважно розглядав Чанца. А потім посміхнувся. — 1 ніжними, як голуби.
Потім легко взяв Чанца за плече.
— Я вперше за кілька днів заснув. Клятий шлунок.
— Погано? — спитав Чанц.
— Так, погано, — холодно відповів комісар.
— Вам слід залишитися вдома, пане Берлах. На вулиці холодно і дощ.
Берлах знову подивився на Чанца і засміявся.
— Дурниці, адже потрібно знайти вбивцю. Чи вас би влаштувало, якби я залишився вдома?
Коли вони вже сиділи в машині і їхали вздовж мосту Нюдекбрюкке, Берлах спитав:
— Чому ви не поїхали через Аарегауерштальден до Цолліко-фена, Чанц, це ж ближче, ніж через місто?
— Бо я хочу їхати до Тванна не через Цоллікофен-Біль, а через Керцерс-Ерлах.
— Це незвичний маршрут.
— Не такий уже й незвичний, комісаре.
Вони продовжували подорож мовчки. Повз них пропливали вогні міста. Але коли проїздили через Бетлегем, Чанц спитав:
— Ви колись їздили зі Шмідом?
— Так, і не раз. Він був обережним водієм. — І Берлах із осудом подивився на спідометр, який доходив до поділки десять тисяч.
Чанц трохи збавив швидкість.
— Я одного разу їхав зі Шмідом. Страшенно повільно. Пригадую, що він якось дивно називав свою машину. Він вимовив це слово, коли заправлявся. Не пам'ятаєте, що це було за ім'я? Ніяк не можу пригадати.
— Він називав свою машину синім Хароном, — відповів Берлах.
— Харон — це з якогось грецького міфу, я не помиляюсь?
— Харон возив мертвих до підземного царства, Чанц.
— У Шміда були багаті батьки, і він вчився в гімназії. Мої не могли собі цього дозволити. Тому він знав, хто такий Харон, а я не знаю.
Берлах сховав руки в кишені і знову зиркнув на спідометр.
— Це правда, Чанц, — сказав він. — Шмід був освіченим, знав греку і латину, у нього було велике майбутнє, бо він мав диплом, але я би все ж скинув швидкість до ста.
Відразу після того, як минули Гюмменен, машина різко загальмувала біля заправки. До них підійшов чоловік, маючи намір обслужити.
— Поліція, — сказав Чанц. — Нам потрібна інформація.
Вони бачили нечіткі контури зацікавленого і трохи наляканого обличчя, яке нахилилося до машини.
— Чи не зупинявся біля вас близько двох днів тому водій, який називав свою машину синім Хароном?
Чоловік здивовано похитав головою, заперечуючи, а Чанц вів далі:
— Ми хотіли б поспитати у всіх.
На заправці у Керцерсі теж ніхто нічого не знав.
Берлах пробурчав:
— Те, що ви робите, не має жодного змісту.
В Ерлаху Чанцові пощастило. Там йому сказали, що бачили одного такого в середу ввечері.
— От бачите, — сказав Чанц, коли вони біля Ландерона повернули на дорогу до Ноєнбурга-Біля. — Тепер ми знаємо, що в середу ввечері Шмід їхав через Керцерс-Інс.
— Ви переконані? — спитав комісар.
— Я ж дав вам стовідсотковий доказ.
— Доказ справді неспростовний, але що це дає вам, Чанц? — спитав Берлах.