Суддя та його кат
Шрифт:
— Усе можливо, Чанц, — відповів комісар.
Чанц запалив сірника, але на сильному вітрі прикурити йому вдалося не відразу. Вітер люто трусив тополями.
Берлах дивувався, чому поліція Ламбуена, Діссе і Ліньєра не звернула уваги на цього Ґастманна, адже його будинок знаходиться у відкритому полі і цей дім добре видно з Ламбуена. Непомітно зібрати тут таке велике товариство взагалі практично неможливо, навпаки, це відразу ж повинно впадати в око, особливо в такій глушині. Чанц також не зміг
Вони вирішили оглянути все довкола будинку і розійшлися в різні боки.
Чанц зник у темряві, і Берлах залишився сам. Він пішов праворуч, піднявши комір пальта догори, бо було холодно. У шлунку знову відчувалася важкість, щось боляче кололо зсередини, на чолі виступив холодний піт. Він пішов уздовж муру, повернув праворуч. Будинок і далі ховався в цілковитій темряві.
Берлах зупинився і сперся на мур. Під самим лісом він бачив вогні Ламбуена і пішов у напрямку до них. Мур знову змінив напрямок його руху, цього разу на захід. Задня стіна будинку була освітлена, з вікон на першому поверсі пробивалося яскраве світло. Чулися звуки рояля, а коли він прислухався уважніше, збагнув, що грають Баха.
Він пішов далі. Згідно з його розрахунками, мав би вже зустрітися з Чанцом, і він напружено вдивлявся в залитий світлом простір, тому занадто пізно зауважив, що навпроти стоїть якийсь звір.
Берлах непогано знався на тваринах, але такого велетенського чудовиська ще не бачив. Хоча він не міг розгледіти деталей, а лише силует, який підіймався над освітленою ділянкою землі, тварюка виглядала такою страшною, що Берлах боявся поворухнутися. Він бачив, як звір повільно і ніби випадково повернув голову, втупившись у комісара двома круглими, неначе світлі, але порожні кола, очима.
Несподіваність цієї зустрічі, велетенські розміри тварини і її незвичайність змусили Берлаха вклякнути на місці. Він продовжував чітко мислити, але забув про необхідність діяти. Дивився на тварину без остраху, але не міг поворухнутися. Ось укотре зло притягнуло його до себе, привабило складною загадкою, яку кортить розгадати.
Раптом пес кинувся на нього, став велетенською тінню, що впала згори, випущеним на волю страховиськом, втіленням сили і бажання вбивати. Берлах упав під тягарем розлюченої тварюки. Ледь устиг затулити лівим рукавом горло, але не видав із себе жодного звуку, жодного зляканого крику. Усе це видалося йому вкрай природним, підпорядкованим законам цього світу.
Але ще до того, як пес встиг покалічити йому ліву руку, на якій зосередив усю свою лють, Берлах почув постріл, тіло над ним здригнулося, по долоні потекла кров. Пес був мертвий.
Тварина лежала на ньому важким тягарем, і Берлах провів рукою вздовж гладенького вологого хутра. Потім важко підвівся і витер долоню об ріденьку траву. Підійшов Чанц і сховав револьвер назад у кишеню.
— Ви не поранені, комісаре? — спитав він і з недовірою подивився на знівечений лівий рукав пальта.
— Ні, він не зміг прокусити.
Чанц
— Зуби, як у дикого звіра, — сказав він і здригнувся. — Він роздер би вас на шматки, комісаре.
— Ви врятували мені життя, Чанц.
Той лише спитав:
— Ви ніколи не носите зброї?
Берлах ворухнув ногою нерухому масу перед собою.
— Рідко, Чанц, — відповів він, і вони помовчали.
Мертвий пес лежав на голій брудній землі, і вони дивилися на нього згори. Біля їхніх ніг розпливалася велетенська чорна калюжа крові, що витікала з його горла, мов вулканічна лава.
Після того як вони знову підвели голови, картина довкола них змінилася. Музика замовкла, з освітлених вікон піднялися завіси, і люди у вечірньому одязі висипали назовні. Берлах і Чанц подивилися одне на одного, бо їм було соромно опинитися відразу перед таким численним трибуналом, та ще й у забутій Богом глушині, де дідько каже надобраніч, як із роздратуванням подумав Берлах.
У середньому із п'яти вікон стояв один чоловік, відділений від решти натовпу. Чоловік дивним дзвінким голосом спитав, що вони там роблять.
— Поліція, — спокійно відповів Берлах і додав, що вони хотіли б поговорити із паном Ґастманном.
Чоловік зауважив, що його дивує необхідність вбивати пса для того, щоб порозмовляти із паном Ґастманном, а крім того, йому більше до вподоби слухати Баха, після чого він знову зачинив вікно. Зробив це впевненим рухом, без зайвого поспіху, а говорив без обурення, радше з великою байдужістю.
Із вікон долинали голоси і вигуки: «Нечувано!», «Що ви на це, пане директоре?», «Скандал», «Що ця поліція собі дозволяє, пане радник?» Потім люди знов позаходили до будинку, вікна зачилинися, і все затихло.
Обом поліцейським не залишилося нічого іншого, як піти геть. Перед входом до воріт загорожі саду на них чекали. Це була одна-єдина постать, яка збуджено ходила сюди-туди.
— Швидко дайте світла, — прошепотів Берлах Чанцу, і у промінці світла кишенькового ліхтарика з'явилося товсте, підпухле обличчя, не те щоб зовсім пересічне, але трохи примітивне, — воно нависало над елегантним вечірнім костюмом. На пальці поблискував великий перстень. Після тихого шепоту Берлаха світло знову згасло.
— Хто ви такий, чорт забирай? — гаркнув товстун.
— Комісар Берлах, а ви — пан Ґастманн?
— Я — національний радник фон Швенді, полковник фон Швенді, дідько би вас забрав, якого чорта ви тут стріляєте?
— Ми провадимо розслідування і мусимо поговорити із паном Ґастманном, пане радник, — невимушено відповів Берлах.
Але радника було складно заспокоїти. Він продовжував кричати:
— Ви, мабуть, сепаратист, хіба ні?
— Пане радник, ви помиляєтеся, я не маю стосунку до проблем локального патріотизму, — обережно зауважив Берлах.