Свідків злочину не було
Шрифт:
– Як вас.
– У що він був одягнений?
Радутний на мить замислився і сказав:
– Сині прості штани, біла футболка, коричневі сандалі і… Все.
– Без кепочки?
– Без… – Тренер глянув у вікно й спохмурнів, мабуть, помітив якийсь нелад. – Вибачаюсь, я зараз…
Він залишив кімнату. Я скористався з його відсутності й наважився подзвонити Табурчак. Присунув до себе телефон, набрав номер. Валентина Гнатівна відразу підняла трубку.
– Руслане, це ти? – пролунало, сповнене надії і тривоги, її запитання. – Ти?!
У мене тоскно защеміло
– Турбує Загайгора. Ваш чоловік ще не повернувся з відрядження? Йому не повідомили? – навмисне перебив її, щоб не поглиблювала свій відчай, який терзав мені Душу.
– Нема Вадима… нема… нікого… – і стишено додала, ніби здолала страшенну втому: – Віталик уже вдома… Віталик…
Табурчак поклала трубку, а її голос звучав у мені, зболений і надсадний, і я ніяк не міг його позбутись. Добре, що не сказав їй про кепочку, а то ще дужче хвилювалася б. Я не надавав тій кепочці великого значення. Ну, прийшов без неї. І що? Мабуть, віддав Віталику або по дорозі здерли хлопчаки-бешкетники. Втім, буде видно.
Подивився у вікно і ніде не помітив Радутного. Взяв у нього зі столу пошарпану книгу «Ян Проктор. ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения». Переклад з англійської. Почав переглядати. Із тексту зрозумів, що яхтсмену слід розбиратись в аеродинаміці, метеорології і гідрології. А я вважав, що то справа нескладна.
Зайшов Радутний, і я підсвідомо відчув якусь зміну в ньому, наче щось трапилося, поки він був надворі. Напевне, нашкодили вихованці. Он як галасували: аж видзвонювали шибки у вікні! Тренер насторожено зиркнув на мене й вимушено посміхнувся. Я не запитав його, що там сталося, вирішив не втручатися в процес виховання.
– Показав йому книжку:
– Справді Руслан знає ці премудрості?!
– Знає багато, і пам'ять у нього чудова, – Радутний глянув на годинник.
– Ага, Павле Трохимовичу, хто в нашому місті найстаріший тренер з боксу?
– Нагорняк Леонід Васильович.
– Він ще працює?
– Щодня, зранку і ввечері у спортзалі педінституту.
– Дякую. Мені було приємно з вами познайомитись. – Я міцно потис його долоню. – А Руслан, я вірю, скоро знайдеться.
– Ми всі сподіваємось. Діти хвилюються, питають… – він стулив губи, аж вони побіліли.
Повернувся Віталик! Що мені дасть зустріч з ним? Які нові факти? Міркуючи над тим, я поспішав, підсвідомо ховаючись у тінь платанів. Від будинків і асфальту пашіло, мов од напаленої грубки. Під акацією сиділа базарувальниця. Біля неї жодного покупця. Вона мене впізнала й звелась із стільчика, наче збиралась гукнути чи покликати. Але я, хоч і кортіло з нею погомоніти, перейшов на другий бік вулиці, щоб із вікна не побачила мене Валентина Гнатівна.
Жінка невідривно дивилася на мене, безвільно опустивши руки долу. Її постать у бляклій сукні вилучала скорботу й причаєний біль. А може, мені здалося? Я не оглядався, проте відчув її погляд на собі. Вирішив, як вертатимуся, поговорити з нею.
Завернув за будинок і опинився в дворі. В альтанці, до мене спиною, на столі сидів хлопчина, а неподалік грався старим черевиком
Хто ж вивів її на прогулянку? Адже саму собачку, без нагляду, ніхто не випустить. Я роздивився, але, крім хлопчини в альтанці, ніде ні душі. Невже Руслан? Втім, коли дзвонив до Табурчак, його не було. Гай-гай, за ті півгодини у світі скільки відбулося подій! То чому б і не з'явитися Русланові, не вийти зі своєї схованки? Тільки сказати – Руслане! – і він оглянеться…
Песик бігав круг мене, падав і перевертався на спину, дриґав лапами, запрошував гратися. А я підходив до альтанки і обдумував, що говоритиму Руслану за його вчинок. Звісно, по голівці не погладжу. То мати, безперечно, пробачила все, приголубила його й обцілувала. Треба йому добряче припекти словами, щоб ніколи не заманулося таке повторити. А чому пішов з дому, може й не сказати. Врешті, кожна сім'я має свої таємниці. Головне – він живий і здоровий.
– Руслане!
Він і не поворухнувся. Білка почула ім'я, заскавуліла мов її вдарили. І аж тоді озирнувся хлопчина. Ба, в окуах… Не Руслан. Сірі очі, збільшені склом, з цікавістю дивилися на мене, Перед ним на столі лежала розгорнута книга.
– Ти з цього будинку?
– Еге.
Білка вистрибнула на лавку й сперлася лапами на стіл, тикала чорним носом в сторінки книги, ніби читала,
– Знайомий з Віталиком Бунаком?
– Я Віталій.
– Ага, – я сів на лавку. – А я з міліції, шукаю твого товариша.
– Мені казала тьотя Валя.
– Слухай, Віталію, ти повинен мені допомогти.
– Як? – загорілися його очі. – Шукати разом з вами?
– Спочатку поговоримо. Ти добре пам'ятаєш той день, коли Руслан пішов на тренування?
Віталик кивнув і згорнув книжку, посунув на середину стола, щоб песик не мочив її носом. Білка, невдоволено гавкнувши, зіскочила на землю й знову взялася за старий черевик.
– Чим ви займалися того дня? Де були?
– Все-все?
– Звичайно.
Віталик відгорнув з лоба пасмо русявого волосся, задумливо поводив пальцем по подряпині на столі, потім поклав на неї руку, ніби сховав од стороннього ока.
– Зранку дивилися у мене «У світі тварин», потім ходили на пляж. Додому прийшли аж після обіду. У Руслана подивились «Чапаєва», бігали в магазин по хліб і ковбасу, пили квас, купили морозива, – Віталик мимоволі облизав губи. – Я провів Руслана на тренування і знову на пляж…
– А кудою ви йшли?
– По Декабристів, Свердлова і до стадіону.
– У що був одягнений Руслан?
– Як я, – Віталик оглянув себе. – Такі ж сині в'єтнамські штани, біла футболка, сандалі… Да, ще на голові туристська кепочка з довгим пластмасовим козирком.
– З написом «Крим»?
– Угу, – Віталик зиркнув на мене, наче завагався ще з якимось повідомленням, але промовчав.
– А тренер не бачив тієї кепочки на ньому, – зауважив я.
– Бо Руслан її залишив, – неохоче мовив хлопчина.