Свідків злочину не було
Шрифт:
– Розкажіть, лейтенанте, про цього, як його, Чмиха.
– Чмих – прізвисько, а за паспортом – Цибух Петро, 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, час від часу влаштовую його на роботу, а він кидає, або звільняють за прогули і пиятику. Возимося з ним, виховуємо-перевиховуємо, – розвів руками Загата. – Така наша доля. До речі, він мій колишній однокласник.
– Не жалкуєте?
– Сам захотів. Чого жалкувати? І подобається робота, – дільничний пригладив вологий чуб. – Ось
Я подивився у вікно, потім на Загату, бо нічого не побачив.
– Мені видно у шпарку між занавісками, – пояснив.
Підійшов до вікна. Кортіло самому впізнати Цибуха.
Уважно глянув на перехожих, і мені відразу кинулись у вічі двоє. Перший – молодик у темних окулярах і кремовій сорочці, що петляв між машинами, переходячи вулицю. Другий – давно не стрижений, кругловидий і присадкуватий, перевальцем ішов тротуаром, лузаючи насіння. Одягнутий у блакитну теніску і вим'яті штани. Хто з них? Мабуть, другий. Та це не Хрипливий. Той легший, пружніший. Коли біг до автобуса, це було особливо помітно.
– Патлатий? – запитав у Загати.
– Здорово, товаришу капітан! – захоплено вигукнув дільничний і недовірливо запитав: – Ви справді ніколи його не бачили? Маєте пильне око.
До кімнати увійшов Цибух, продовжуючи лузати зернята і спльовувати лушпиння в кулак. Раз за разом, наче йому закладало носа, він голосно чмихав ним… Не хотілося дорікати Загаті за те, що не вміє відрізнити хрипоти від чмихання. Змовчав через те, що й сам не без гріха. Цікаво, звичайно, послухати їхню розмову і чим вона закінчиться, та треба йти.
Тепер слід з'їздити на водну станцію. Соромно признатися, – зрадів, що зустріч з Хрипливим не відбулася. Спіймати грабіжника – справа моєї честі. Зійшов з тролейбуса на вулиці Декабристів. Четвертий будинок від зупинки той, у якому жила Табурчак… Я поглядав на нього, на вікна шостого поверху, і мені здалося – за фіранкою стояла згорьована Валентина Гнатівна і дивилася на вулицю.
Під акацією, як і вчора, сиділа базарувальниця. Чому вона розсердилася на мене?
Під'їхав трамвай. Мій, якраз до водної станції.
Вітерець з лиману приємно остуджував обличчя. Я постояв на майданчику біля двох гармат часів Потьомкіна. Вода ряхтіла, вигравала світлими брижами. На протилежному березі виднілася водна станція: біля причалу погойдувалися білі вітрильники. А над широким плесом припадали до хвиль, тривожно кигичили чайки. Я дихав терпким, напоєним водоростями повітрям, відчував його солонуватий присмак.
Наплавним мостом дістався на той бік, і платановою алеєю пройшов до одноповерхового будинку з пиляного черепашника. Неподалік височіла дивна споруда, обгороджена, замість стін, металевою сіткою. В ній, покладені одна на одну, лежали догори днищем лискучі байдарки. Біля них за столярним верстаком щось стругав чоловік у брилі й чорному фартусі поверх
– Он він на катері, – кивнув на лиман. – А ви хто будете?
– Інспектор карного розшуку.
– Аа… – перестав тесати, зажурено похитав головою. – У справі Руслана, мабуть… Славний хлопчина.
– Ви його знаєте?
– Авжеж, усіх їх знаю, шибеників. – Дядько сів на березову колоду, що правила йому за стілець, добув пачку «Шахтарських», непоспіхом закурив. – Не вірю я у його піжмурки з батьками. Не помічав у ньому жорстокості. Добрий він… От, приміром, після тренування товариші збираються на пляж або в кіно, а Руслан додому, бо, мовляв, не попередив матір, – охоче розповідав тесля.
– А того дня ви його бачили? – Я сів на другу колоду. – Як вас величати?
– Михайло Степанович Микичур, столяр водної станції. – Він зсунув бриля на потилицю, відкрив біле, не засмагле чоло. – Прийшов Руслан о четвертій годині. Його тренера ще не було, та Руслан не підійшов до мене, як це частенько робив, а подивився в мій бік і сів на причалі, осторонь від усіх. Я навіть гукнув його. Він ніби й не чув – дивився й дивився на лиман, поки його не покликав Радутний. Потім вони взяли вітрило, віддали швартови.
– Тільки удвох?
– Руслан хоч і пацан, а яхтсмен здібний. Тому Павло Трохимович двічі на тиждень тренував його індивідуально, готував до республіканських змагань, – упевнено говорив Микичур. – У перспективі Руслан – чемпіон України і призер Союзу. Це точно. До того ж Радутного призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і вище гайнути може. Є такі чутки. Дуже метикуватий він.
– Куди вище?
– Ну, поїздки за кордон, міжнародні змагання, – уточнив тесля. – Авторитет, слава…
– І довго вони плавали?
– Повернувся Радутний близько восьмої. Я ще й спитав, де Руслан. Павло сказав, що висадив на набережну, і Руслан побіг додому.
– Ви бачили їх біля набережної?
– Бачив швертбот. Навіть подумав: чого це він причалив? Мені з елінга видно.
Я подивився на протилежний берег. Справді, з цього місця добре проглядалася набережна, круті сходи до неї з бульвару, плакучі верби й лавки, поодинокі постаті рибалок, і Пушкінська, яка починалася від лиману.
– А Руслана?
– Ні, – стенув плечима Микичур. – Я працював і знечів'я позирав на воду. Ото й запримітив випадково швертбот. А звідси далеко, не впізнаєш, хто саме на набережній.
– Чому Руслан не підійшов до вас?
Дядько знову стенув плечима.
– Дивно, звичайно, хлопець він товариський. І всидіти майже півгодини на сонці, ще й простоволосим…
– Як?
– Без кепочки. У нього така літня біла туристська кепочка з довгим зеленим пластмасовим козирком.
– Ви не помиляєтесь?