Свідків злочину не було
Шрифт:
– Ні, вона впевнена, що то дзвонив Руслан.
– Угу… Які у вас плани на сьогодні?
– Зустрінуся з тренером. А взагалі… – помовчав, набирався рішучості викласти йому все, як насправді.
– Ну-ну, що там у вас? – заохотив майор.
– Учора проґавив Хрипливого. Тримав за руку і… – Я розповів учорашню пригоду.
Скорич сприйняв усе спокійно. Зашелестів паперами, зітхнув і поклав долоню на мою руку.
– Їй-бо ви як дитина, – доброзичливо сказав. – Не слід так переживати, бо вас надовго не вистачить. Тим більше, що вже
– Лише останню цифру – «39», маршрут четвертий.
– Вважайте, водія ми знайдемо. А в грабіжника справді хрипливий голос?
– Не… не розібрав. Так раптово…
– А годинник з браслетом?
– Не помітив.
– Так, ситуація у вас не з кращих. Маємо, правда, незаперечний факт: Хрипливий колишній боксер. Зустріньтеся з тренерами, поговоріть з ними. А раптом хтось згадає… І не дивуйтеся, що зник потерпілий. Його ж не пограбовано. Завдяки вам. А те, що вдарив якийсь хлопець, просто сприйняв за хуліганський вибрик п'яного перехожого. Я не пам'ятаю злочинця-боксера. За чотири роки, відколи тут, жоден не проходив у наших справах…
Хоч майор і дивився на мене тепло, та все ж мені було соромно й незатишно.
– То я піду, Дмитре Юхимовичу?
– Дійте, капітане, тільки не гарячкуйте, – застеріг мене.
У себе в кабінеті трохи заспокоївся. Чого гріха таїти, чекав добрячого прочухана за помилку., а майор зглянувся наді мною, пожалів, наче новачка. Від того мені зробилося прикро, хоча й радів, звичайно, такому розважливому начальнику. Тьху, тьху, коли б не наврочити.
Тепер слід подумати, що робити далі. Спочатку – розшукати шофера автобуса, куди сів Хрипливий. Потім – домовитися з тренером Радутним про зустріч. Як його?…
Я глянув у свій записник. Ага, ось – Радутний Павло Трохимович. Присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Погортав. Ось номер. Служба пасажирських перевезень. Набрав.
– Алло! Доброго ранку. Це з міліції, капітан Загайгора. Скажіть, скільки у вас на четвертому маршруті вчора ввечері працювало автобусів?
– Три, як завжди, – відповіла жінка. – А що?
– Хто їздить автобусом з номерним знаком, де останні цифра тридцять дев'ять?
– Тридцять дев'ять?! – злякано перепитала. – Луцик Борис. Але він справний водій…
– Не сумніваюсь. Коли він сьогодні виходить на маршрут?
– Цей тиждень у другу зміну, до опівночі. Що ж трапилось, господи?!
– Нічого.
– Але ж ви питаєте. Він мій чоловік. Міліція дарма не…
– Просто мені треба з ним побачитись і поговорити. Оце і все, не хвилюйтесь. – Я поклав трубку.
Телефоную на водну станцію. Довго не підходили до телефону. Нарешті.
– Мені Павла Трохимовича.
– Він… на воді.
– Як на воді? – не второпав.
– Ну… тренує… яхти, швертботи… Зійде на берег опівдні.
Глянув на годинник – чверть по десятій. Подумав: коли б об'явився Руслан, його мати сповістила б нам. А може, на радощах забула? Мені не хотілося її турбувати, бо вона
– Капітан Загайгора? – запитав юнацький голос.
– Слухаю вас.
– Це дільничний інспектор лейтенант Загата. Доповідаю: через двадцять хвилин у мене сидітиме хрипливий суб'єкт.
– Де у вас?!
– У мене, в дільничній кімнаті.
– На якій вулиці?
– Челюскінців, 118. Чекаю.
Вражено дивився на трубку. Невже затримав грабіжника?
Вискочив з кабінету, поторгав двері Скорича – замкнені. А може, він уже на дільниці? Збіг сходами вниз, затримався біля чергового пошукати на карті міста вулицю Челюскінців.
– Вам куди? – звернувся до мене черговий.
– На дільницю Загати.
– Третім маршрутом тролейбуса і через сім зупинок магазин «Черевичок». Там поруч з ним, – чітко відкарбував черговий.
Тролейбус уже рушив, та я встиг стрибнути на задню площадку. Як мені бракувало моєї «Яви»!
Сім зупинок! І водій тролейбуса наче навмисне синхронізував свій рух з червоним світлом світлофора: тільки під'їжджав до нього – і стоп!
Поглядав у вікно, щоб не проґавити магазин «Черевичок». У цьому районі міста я ще не був. По обидва боки тяглися п'ятиповерхові житлові будинки, молоді платани і тополі…
Ось і магазин. Метнувся до виходу. Якраз вчасно. Ліворуч, за вітриною, між вікном і дверима, висіла червона скляна вивіска: опорний пункт і кімната дільничного інспектора міліції.
Перескочив через дві сходинки й опинився перед сірими дверима. Увійшов до кімнати. Там був стіл з телефоном, на підвіконні вентилятор, на вішалці кашкет, попід стіною стільці, залізний сейф, портрет Дзержинського і вузькі двері в якесь приміщення.
– Є тут хто чи ні? – подав голос.
З-за дверей виглянув хлопець з розкуйовдженою мокрою чуприною.
– Ви хто? – запитав він.
– Загайгора.
– Я зараз, товаришу капітан, – і зник.
А де ж майор і Хрипливий? І навіщо його сюди приводити? Чи не краще у відділ міліції? Я нічого не розумію. За хвилину з'явився стрункий лейтенант у літній формі, відрекомендувався:
– Дільничний інспектор Загата. Трохи освіжився, – вибачливо сказав лейтенант. – Побігав зранку по дільниці, і вже сорочка змокріла. От пече!
– Майора ще не було?
– Я йому не дзвонив.
– А де ж Хрипливий?
– Незабаром прийде.
– Як прийде? Сам? Ви його не затримали?
– Ні. Запросив сюди Чмиха на одинадцяту годину.
Тепер я зрозумів: Загата запідозрив у одному із своїх підопічних Хрипливого. Оперативно відгукнувся дільничний на телефонограму Скорича. А раптом підозра виявиться незаперечним фактом і тоді пошукам кінець? Я вже змирився, що не мені дістануться лаври успіху.