Святослав
Шрифт:
Через кілька днів вони опинились край Полянської землі, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили – самої княгині Ольги. Вої як вої: багато з них пішло на ніч у село; молоді – погуляти, старі – побесідувати. Люди в княжому селі були, як і скрізь, – прості поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночі то тут, то там можна було бачити, як сидять біля вогнищ вої в шоломах і темні, бородаті смерди, княжі люди…
Микула нікуди не пішов. Повечерявши разом зі всіма, він ліг під кущем на скелі над Россю,
Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сів, протер очі.
Нічого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорі, високо в небі, пас отари великих і малих зірок місяць. На ньому викарбуваний був Перунів знак – воїн з списом-тризубцем. До місяця підкрадались і вже закривали його хмари – злі сили. Але він плив небом, ніби сріблястим попелом притрушений від правої руки.
Під цим місячним промінням скрізь по полю дотлівали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожі, близько біля Микули покотом і нарізно, деякі ногами в різні боки, а голови поклавши один одному на плечі, спочивали, спали руські вої.
Одні з них спали спокійно, тихо, ніби замислились, інші в неспокійних мислях були, напевне, далеко, бо з їхніх уст уві сні зривались раз у раз слова.
– Ладо! Ла-а-адо! – пристрасно шепотів воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрій. Воїн цей витягнув уперед і зігнув руку, ніби когось обіймав.
– Матінко! Отче! – чулося з другого боку.
Микулі стало чомусь страшно, холодок пробіг по його тілу, він засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торкався рукою срібної Мокоші. І зараз він торкнувся її рукою, потім повільно вийняв з-за пазухи.
Срібна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкій руці – з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими ніжками – така проста, але й таємнича, дуже рідна, а водночас і страшна.
– Ти поможи мені, Мокошо, поможи! – прошепотів Микула.
Раптом він почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на траві сидить і дивиться на місяць ще один воїн.
Він пізнав – це був воїн їхнього десятка. Правда, раніше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадівши, що не тільки він не спить у великому стані серед місячної ночі, Микула тихо засміявся й запитав:
– Не спиш, чоловіче?
– Не спиться, – відповів воїн і зітхнув. – Думаю про україну свою.
– А ти звідки сам?
– З Новугорода.
– Довго, мабуть, їхали?
– Не дуже… Взимку виїхали, навесні встали. Ми все ріками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.
– То скажи вже тоді, – запитав Микула, – як тебе звуть, чоловіче?
– Радиш, – відповів чоловік.
– А мене Микулою.
– Добре, –
Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у стані серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!
Подивившись на білу сорочку Радиша і його широкий шкіряний пояс, розмову далі повів Микула.
– Ти, – промовив він тихо, – мабуть, з гриднів княжих, а може, й син боярський.
Радиш засміявся, але так, щоб нікого не розбудити.
– Де вже нам до гриднів, – сказав він, – а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, броні, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?
– Та ні, Радишу, що ти? Це я так, до слова, – різні люди бувають.
Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумів, що перед ним такий ниций чоловік, як і він. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, і він запитав Радиша:
– І як у вас, у Новугороді?
– Так, як і скрізь…
– Платите дань, чи як?
– Дань платили раніше, – одверто признався Радиш, – і було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань і свої князі, і київські, і варяги з-за моря налітали на городи й весі. А тепер дані немає…
Радиш замовк, але помітно було, що він сказав не все, що думав.
– То як же тепер, без дані? – пошепки запитав Микула.
– Ще важче… Урок та устав…
– То й у вас посадники є?
– Є, Микуло.
– І тіунів маєте?
– Аякже…
– І вірники наїжджають?
– Наїжджають. Даємо і вірникам, і тіунам, і посаднику, і волостелину, і князям.
– Щось затягло місяць, – промовив, поглянувши на небо, Микула. – Злі сили, і на землі вони, й на небі. Бачиш, темно, холодно стало.
Микула підсунувся ближче до Радиша й запитав:
– І мабуть, не витримують закупи, холопи й усі смерди?
– Не витримують, – відповів Радиш. – Купи беруть, а повернути нічим. Різками закупів б’ють, а там і обельними холопами роблять.
– І тебе били? – хотів крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.
– Били… – так само тихо одповів Радиш.
– Так скажи ж – куди ми йдемо? – пересунувшись знову й сівши зовсім близько від Радиша, запитав Микула.
Радиша ніби й не здивувало це запитання. Мабуть, він сам, ще до того, як із ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж відповів:
– Мабуть, ми ідемо, Микуло, через те, що дуже важко.
Але цих слів було мало для Микули та й для самого Радиша.
– Обсідають нашу землю, – ніби сам до себе говорив Радиш. – Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять від сходу, півдня, заходу, обсідають нас з усіх боків, щоб брати потім дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути і не буду… Краще вже в Нево-озеро. А наші князі що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодії… От і платимо оброки й устави…