Святослав
Шрифт:
І ще далеко було до світання, коли військо князя Святослава опинилось на правому березі. По п’ятдесят і більше воїв сідало на кожну лодію, по десять, а то й більше разів кожна з них пропливла лиман. Тепер усе військо стояло на кручах Дунаю. На лівому ж березі – в комишах Сулинського лиману, серед густих заростів, у плавнях – залишились тільки вої з кіньми. Вони повинні були пильнувати, щоб з південних степів до Дунаю не налетіли нагло печеніги або якась інша орда. Серед комишів, заростей, скрізь у плавнях над лиманом сховані були й лодії – їм треба було стерегтись хеландій
На світанні князь зібрав усю вищу дружину.
– Не з мечем і списом хотів я йти сюди, – сказав Святослав, – ішли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам і разом з ними іти на ромеїв. Але з усіма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром – посилав до нього воєводу Богдана, велів сказати, що іду не кров проливати, а упередити багато крові і навіть саму нашу смерть. Та кесар Петро відштовхнув нашу руку і вбив воєводу Богдана.
– Помста, княже! – закричали під наметом. – До помсти!
Суворе й замислене було обличчя у Святослава.
– Помста впаде на голову кесаря Петра, – промовив князь, – і він не уникне її. Нехай впаде помста і на болярів кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами…
– Веди, княже! – загомоніли воєводи й тисяцькі.
Але князь Святослав вів далі:
– Проте, мужі мої, мусимо пам’ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його і дружини, не підемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти за те, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами іти на ромеїв. Будемо сукупно з ними – переможемо ромеїв. Підемо нарізно – загинуть болгари, і важко буде нам.
– Веди, княже! – лунало під наметом.
Князь Святослав ступив уперед і одкинув полог намету. Угорі, в синьому небі, ще палахкотіла, але віддалялась від землі денниця, весь обрій, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, ніс голубі води широкий Дунай.
Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звідти стрілу. Це була чипрасова стріла – з вусиком із риб’ячого зуба, з пір’їною орла…
– Несіть цю стрілу кесареві Петру, – сказав Святослав, – і скажіть йому: іду на ви!
2
Звістка про те, що лодії князя Святослава з’явились у Руському морі, долетіла до Константинополя дуже швидко. Її передав не тільки фар із Преслави. Рибалки, які ходили за Босфор ловити рибу, й купці, що повертались Руським морем на навантажених сіллю й житом кубарах з Херсонеса, – всі вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодій.
Ця звістка, звичайно, сполошила Константинополь. І у Великому палаці, і за стінами його, в городі, скрізь над Золотим Рогом і Пропонтидою з жахом говорили, що ці лодії, напевно, ідуть проти Візантії, згадували імена руських князів Олега і Ігоря…
Удень де б хто із мешканців Константинополя не був і що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався – чи не дме часом вітер зі сходу, придивлявся – чи не видно лодій руських у голубих водах Босфору?
Уночі мешканці столиці не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бік Великого палацу, де на високій скелі стояв фар, яким передавали і який приймав світляні гасла з Болгарії, Преслави.
Тільки
Дивувало імператора ромеїв інше: виїхавши з Константинополя, патрикій Калокір протягом всього року не подав про себе жодної звістки. Мовчав він і тепер, коли лодії князя Святослава стояли вже на Дунаї… Чому мовчить василік Калокір, чому не озивається й князь Святослав? Адже за війну з Болгарією Візантія вже дала йому і ще дасть багато золота.
Звичайно, імператор Никифор і гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якій сотні лодій, а на багатьох сотнях насадів, і що, крім того, велике військо його – пішо й комонно – виринуло, ніби хмара, з поля на сході. О, коли б василевс це знав, то діяв би інакше – негайно.
Пізніше, правда, коли кесар Петро світляними гаслами, а потім і через гонців своїх передав імператору звістку, що князь Святослав напав на його військо з сотнями лодій, а до того ще й пішо, комонно, і коли кесар Петро слізно благав імператора Никифора, не відкладаючи ні години, допомогти йому, рятувати його, обіцяв зробити все, чого тільки зажадає імператор, присягався у вічній приязні й любові, – імператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вічна приязнь і любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то він знав, що саме імператор Никифор послав на Болгарію руських воїв.
Проте імператор Никифор не виказує й не може виказати своїх потайних думок послам кесаря Петра. Він приймає їх у Великому палаці, довго розмовляє з ними, дивується й обурюється, як то зухвалий київський князь посмів напасти на Болгарію, присягається в любові до кесаря Петра і просить переказати йому, що зараз у Візантії дуже важко й він не може кинути проти Святослава свого війська. Але трохи пізніше, і саме у вирішальний час, неодмінно прийде на поміч, разом вони розіб’ють наголову Святослава.
Імператор Никифор розмовляє з послами, як батько і щирий друг Болгарії. Він всіляко хоче нібито зміцнити й утвердити любов і мир між Візантією й Болгарією. Він знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який і вчився тут, у Константинополі, і натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут він може одружитись з якоюсь із дочок імператорів…
Обливаючись потом і розбиваючи в сідлах тіло, поверталися до Преслави з цими вістями боляри – посли болгарського кесаря. Невдовзі у Константинополі з’являється син кесаря Петра – Борис, і імператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палаці і оселяє потім у Буколеоні – недалеко від себе.