Ті, що співають у терні
Шрифт:
І ця обставина не раз призводила до боротьби характерів між нею та матір’ю. Для Джастини стало жорстоким ударом те, що Меґі почепила сідло на гвіздок і повернулася до своїх материнських обов’язків. Вона не потребувала матері, бо була переконана у своїй абсолютній правоті стосовно всього. Не потрібна їй і близька людина, яка давала б добрі поради та доброзичливо оцінювала її вчинки. А Меґі для Джастини була тим, хто безперервно заважав спілкуватися з Дейном. Набагато краще дівчинка знаходила спільну мову зі своєю бабусею, бо такі люди, як Фіона, дуже подобалися Джастині: бабуся трималася віддалік і вважала, що решта людей і без неї достатньо розумні, щоб у всьому розібратися самотужки.
— Я наказувала йому не їсти землю, — повідомила Джастина.
— Та
Хлопчик серйозно замислився над запитанням.
— Ну, була земля, і я її їв. Якби вона не йшла мені на користь, то не смакувала б так добре, правда ж? А вона й справді така смачна!
— Це не зовсім так, Дейне, — хвалькувато-повчально перервала його Джастина. — Ти мене розчаровуєш, авжеж розчаровуєш. Декотрі надзвичайно смачні речі є надзвичайно отруйними.
— Назви хоч одну! — вимогливо вигукнув малий.
— Патока! — тріумфально відказала Джастина.
Дейн дуже отруївся, коли знайшов у комірчині місіс Сміт бляшанку патоки і всю її з’їв. Він не став заперечувати цей випад, але відразу ж завдав удар у відповідь.
— Але я й досі живий і стою отут перед тобою, отже, не така вона й отруйна.
— Це лише тому, що ти виблював її. А якби не виблював, то помер би.
Аргумент був незаперечним. Вони з сестрою були приблизно одного зросту; Дейн по-товариськи взяв її під руку, і вони пішли галявиною до куреня, який спорудили їм дядьки там, де дітлахи й просили: посеред обвислих гілок перцевого дерева. Побоюючись бджолиних укусів дорослі спершу відмовлялися, але малі таки мали рацію: бджоли чудово з ними уживалися і ставилися цілком приязно. Бо, як пояснили діти, перцеві дерева — найприємніші з дерев, у них можна ховатися так, щоб ніхто не бачив. І мають такий чудовий аромат, а схожі на виноградні ґрона кетяги, розсипалися в руці на пряні пластівці, якщо стиснути їх у руці.
— Вони такі несхожі одне на одного, Дейн та Джастина, одначе надзвичайно добре ладять, — зауважила Меґі. — Я без кінця дивуюся. Не пригадую, щоб вони коли-небудь сварилися, хоча не розумію — як Дейн може уникати сварок із таким рішучим та впертим створінням, як Джастина.
Та Фіона мала на думці зовсім інше.
— Господи, та він же ходяча копія свого батька! — мовила вона, дивлячись, як хлопець пірнув під низькозвислі гілки дерева і щез із виду.
Меґі відчула на спині холодок; хоча роками чула ці слова від різних людей, але їй не вдавалося привчити себе спокійно на них реагувати. Звісно, холодні мурашки на спині з’являлися лише через відчуття провини. Бо люди завжди мали на увазі Люка. А чому б ні? Люк О’Ніл та Ральф де Брикасар таки схожі один на одного. Та хоч як би Меґі не старалася, їй не вдавалося зберігати спокій, коли люди говорили про схожість Дейна на його батька.
Вона нарочито невимушено зітхнула:
— Ти й справді так гадаєш, мамо? — спитала Меґі, начебто безтурботно чукикаючи ногою. — Я сама якось не придивлялася. Можливо. Але за вдачею та ставленням до життя Дейн і близько не нагадує Люка.
Фіона розсміялася. Скоріше навіть не розсміялася, а пирхнула, але доброзичливо. Похмуро-іронічний погляд її очей, зблідлих через вік та катаракту, яка насувалася підступною й невпинно, завмер на ошелешеному обличчі Меґі.
— Чи ти, Меґі, за дурепу мене маєш? Я кажу не про Люка О’Ніла. Я кажу, що Дейн — ходяча копія Ральфа де Брикасара.
Свинцева. Її нога стала немов свинцева. І впала на долівку з іспанської кахлі. Її свинцеве тіло осунулося, а свинцеве серце в грудях билося повільно-повільно, насилу долаючи цю величезну свинцеву вагу. Бийся, чорти б тебе забрали, бийся! Мусиш битися заради мого сина!
— Ти що, мамо! — мовила Меґі, й голос її теж був свинцевим. — Ну ти й скажеш таке! Ти маєш на увазі отця Ральфа де Брикасара?
— А чи багато людей із таким іменем? Люк О’Ніл не має до того хлопця
— Тоді… чому ж ти тоді нічого не сказала? Чому ж ти чекала сім років, щоб робити такі божевільні й безпідставні звинувачення?
Фіона неквапливо випростала ноги й елегантно зігнула їх у щиколотках.
— Меґі, нарешті я почала старіти. І багато що в житті мені не болить, як раніше. Яке ж то благословення — старість! Так приємно бачити, як Дрогеда повертається до життя, і завдяки цьому я почуваюсь краще, аніж раніше. І вперше за багато років мені захотілося поговорити.
— Скажу тобі, мамо, умієш ти вибрати тему, коли у тебе виникає бажання поговорити! Ти не маєш права казати мені такі речі. Бо це неправда, — розпачливо заявила Меґі, не знаючи напевно, чого саме хоче мати — чи то помучити її, чи то поспівчувати.
Раптом Фіона простягнула руку і поклала її на коліно Меґі. Вона всміхалася — не саркастично і не презирливо, а з подивом та симпатією.
— Не бреши мені, Меґі. Збреши краще комусь іншому, але не мені. Ніщо й ніколи не переконає мене в тому, що Люк О’Ніл є батьком твого хлопця. Я ж не дурепа, я маю очі. Немає в ньому нічого від Люка, ніколи не було і бути не могло. Він — жива копія священика. Лишень поглянь на його руки, на те, як росте його волосся, на отой «вдовин виступ», на форму його обличчя, рота, брів. Навіть на те, як він рухається. Ральф де Брикасар, Меґі. Викапаний Ральф де Брикасар.
Меґі здалася, і полегшення, яке вона відчула, виявилося в тому, як вона тепер сиділа — розслаблено й невимушено.
— Відчуженість у його очах. Це те, що мені особисто більше впадає в око.
— Невже це й справді так видно, мамо? Хтось іще про це знає?
— Звісно, що ні, — впевнено відповіла Фіона. — Бо люди не бачать далі кольору обличчя, форми носа, загальної статури. Як для Люка, то цілком достатньо. Я ж побачила це тому, що спостерігала за тобою і Ральфом де Брикасаром роками. Варто йому було пальцем поворухнути, як ти стрімголов до нього бігла, тож не вішай мені локшину на вуха про якісь там закони Церкви, коли йдеться про розлучення. Тобі страх як кортіло порушити більш суворий закон Церкви, аніж той, що стосується розлучення. Ти безсоромна, Меґі, ось ти яка! Безсоромна! — У голосі матері почулися залізні нотки. — Але він був впертим чоловіком. Всім серцем бажав стати бездоганним священиком, а ти йому таку свиню підсунула! О, яка ж дурість! Це не пішло йому на користь, хіба ні? Але рано чи пізно це мало статися.
За рогом веранди хтось випустив молоток, і той полетів униз, супроводжуваний довгою лайкою; Фіона здригнулася і скорчила гримасу.
— Господи, так коли ж вони скінчать морочитися з цими сітками! — вигукнула вона і повернулася до теми. — Ти гадаєш, що обдурила мене, коли не захотіла, щоб вас із Люком вінчав Ральф де Брикасар? Я все зрозуміла. Бо він був тобі потрібен як жених, а не як священик, що освячуватиме твій шлюб. А коли він приїхав до Дрогеди перед від’їздом до Афін і не застав тебе, то я відразу ж збагнула, що рано чи пізно Ральф де Брикасар знайде тебе. Він блукав фермою сам не свій, немов хлопчик, що загубився на Королівській великодній виставці в Сіднеї. Вийшовши заміж за Люка, ти зробила надзвичайно розумний хід, Меґі. Допоки він знав, що ти вмираєш за ним, Ральф тебе не хотів, але щойно дізнавшись, що ти стала чиєюсь, він виявив усі класичні ознаки «собаки на сіні». Звісно, він переконав себе, що його симпатія до тебе є чистою та непорочною, як перший сніг, але факт залишався фактом: він бажав тебе, ти була йому потрібна. Потрібна так, як не була — і, підозрюю, не буде — жодна інша жінка. Дивно, — мовила Фіона з непідробним спантеличенням. — Мене завжди дивувало, що ж він такого знайшов у тобі, хоча, мабуть, матері завжди є дещо підсліпуватими стосовно своїх дочок, а потім вони стають надто старими, щоб заздрити молодості. Для мене ти була такою ж, якою тепер для тебе є Джастина.