Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

Генерал Кессельрінґ неспокійно завовтузився.

— Сподіваюся, до цього не дійде, ваше преосвященство. Але я теж давав присягу і тому підкоряюся наказам. Я мушу чинити так, як бажає мій фюрер.

— Потурбуйтеся про нас, гер генерал! Благаю вас! Ви мусите цього не допустити! Кілька років тому я був в Афінах, — швидко сказав архієпископ Ральф, нахиляючись уперед і широко розкриваючи свої приємні виразні очі; пасмо сивуватого волосся впало йому на чоло. Він знав про ефект, який справляла на генерала його зовнішність, і безцеремонно ним скористався. — Ви бували в Афінах, пане?

— Так, бував, — сухо відповів генерал.

— Тоді

я впевнений, що ви знаєте цю історію. Про те, як люди сучасної доби зруйнували будівлі на вершечку Акрополя. Гер генерал, Рим стояв і стоїть пам’ятником двом тисячам років турботи, уваги й любові. Благаю вас — не наражайте Рим на небезпеку!

Генерал уставився на архієпископа з подивом і мимовільним захопленням; мундир личив йому, але не більше, аніж пурпурова сутана архієпископу Ральфу. Він був схожий на солдата — бездоганна статура воїна і янгольське обличчя. Напевне, саме так має виглядати Архангел Михаїл — не ніжний хлопчик доби Відродження, а елегантний немолодий чоловік, що колись любив Люцифера, а потім бився з ним, вигнав із раю Адама та Єву, уразив Змія, і був правою рукою Господа. Цікаво, чи знає він про свій приголомшливий вигляд? Це справді непересічний чоловік, образ якого закарбовується у пам’ять.

— Я зроблю все від мене залежне, ваша милість, обіцяю вам. Мушу визнати, певною мірою це рішення залежить від мене. Я, як ви знаєте, людина цивілізована. Але ви вимагаєте від мене дуже багато. Якщо я проголошу Рим відкритим містом, то це означає, що я не зможу висадити в повітря його мости або перетворити його будівлі на укріплення, а це, в кінцевому підсумку, може завдати шкоди Німеччині. Які я маю гарантії того, що Рим не відплатить мені зрадою, ударом у спину, якщо я поставлюся до нього добросердно й поблажливо?

Кардинал Вітторіо зімкнув губи і видав звук, схожий на поцілунок його елегантній сіамській кішці, яку він нещодавно завів; лагідно посміхнувшись, він поглянув на архієпископа.

— Рим ніколи не відплатить зрадою за добро, гер генерал. Певен, коли ви знайдете час на візит до Кастель-Гандольфо, то почуєте такі самі запевнення. Йди-но сюди, моя люба Хан-сі! Отак, моя кішечко. — Посадивши кішку на коліна, кардинал ніжно погладив її.

— Яка дивовижна тварина, ваше преосвященство.

— Аристократка, гер генерал. Ми з архієпископом є нащадками древніх і славних родин, але порівняно з її родоводом наші й близько поряд не стояли. Вам подобається її ім’я? Китайською воно означає «шовковиста квітка». Влучно, чи не так?

Подали чай; всі мовчали, поки послушниця не вийшла з кімнати.

— Ви не пошкодуєте про своє рішення оголосити Рим відкритим містом, ваше превосходительство, — звернувся архієпископ Ральф до нового володаря Італії, даруючи йому обеззброєну усмішку. Він обернувся до кардинала, скинувши свій шарм наче мантію, непотрібну в стосунках із вірним другом. — Ваше преосвященство, хто гратиме роль господині й частуватиме гостя — ви чи я?

— Господиня? — здивовано закліпав очима генерал Кессельрінґ.

Кардинал ді Контіні-Верчезе розсміявся.

— Та це у нас, холостяків, жарт такий. Того, хто наливає чай, звуть господинею. Це — англійська приказка, гер генерал.

Того вечора архієпископ Ральф був зморений, стурбований і знервований. Йому здавалося, що він нічого не робить, щоб наблизити кінець цієї війни, а тільки дріб’язково

метушиться, намагаючись зберегти від руйнації пам’ятки давнини; з роками у нього з’явилася огида до інерції Ватикану. Сам він був консерватором за вдачею, та інколи равликова обережність тих, хто обіймав найвищі посади в Католицькій церкві страшенно його дратувала. Окрім скромних черниць та священиків, що працювали тут слугами, він багато тижнів не розмовляв із жодною простою людиною, з кимось, хто не мав би безпосереднього стосунку до політичної, духовної або військової сфери. В ці дні йому навіть молилося важче, Бог здавався далеким-далеким, за багато світлових років від нього, немов Всевишній самоусунувся від справ і надав своїм створінням у людській подобі повну владу і всі можливості для того, щоби знищити світ, який він для них сотворив. І Ральф вирішив, що саме тепер йому потрібна сильна доза Меґі та Фіони, сильна доза спілкування з кимось, хто б не переймався долею Ватикану та Рима.

Архієпископ спустився спеціальними сходами до базиліки Святого Петра, куди зайшов знічев’я. У ці дні її двері зачинялися з настанням темряви, і це знамення тривожного й крихкого миру, що тримався у Римі, було більш промовистим, аніж загони вдягнених у сіру уніформу німецьких солдат на його вулицях. Слабке примарне мерехтіння вихоплювало з темряви порожню зяючу апсиду; його кроки гулко відлунювали кам’яною підлогою, коли він ішов, а коли зупинився і став навколішки вперед головним вівтарем, кроки поглинула тиша. Потім архієпископ рушив був далі, але за звуком власних кроків він раптом почув наче хтось охнув. Ліхтарик у його руці ожив; архієпископ спрямував його промінь на звук, не стільки налякавшись, скільки зацікавившись. Бо то був його світ, і він міг захищати його, звільняючи від страху.

Промінь замерехтів по скульптурі, яка, на його думку, була найпрекраснішим мистецьким витвором у всьому світі — «Оплакування Христа» роботи Мікеланджело. Під завмерлими розпачливими фігурами виднілося ще одне обличчя, витворене не з каменю, а з плоті, все у темних затінених впадинах і наче неживе.

— Чао, — сказав його милість і всміхнувся.

Відповіді не було, але він побачив форму німецького піхотинця найнижчого звання — ось він і зустрів просту людину, з якою можна поговорити! Те, що той був німцем, не мало жодного значення.

— Wie geht’s? Як справи? — спитав він, і досі всміхаючись.

Обличчя поворухнулося, і крізь напівтемряву архієпископ помітив на високому розумному чолі краплини поту.

— Du bist krank? Ти хворий? — «Може, хлопчина і справді хворий», — подумав його милість, бо німець точно виявився хлопчиною.

Нарешті почулася відповідь:

— Nein.

Архієпископ Ральф поклав ліхтарик на підлогу, ступив кілька кроків уперед, узяв солдата за підборіддя, підняв йому голову і зазирнув у вічі, темніші за темряву.

— Що сталося? — спитав він німецькою — і засміявся. — Ну от! — продовжив він, так само німецькою. — Ти цього не знаєш, але моє головне заняття у житті — питати у людей «що сталося». І, скажу тобі, це питання привело мене свого часу до великих негараздів.

— Я прийшов помолитися, — відповів хлопець голосом занизьким для його віку та з сильним баварським акцентом.

— Що трапилося? Тебе ненароком замкнули?

— Так, але справа не в цьому.

Його милість підняв ліхтарик.