Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

— І ми теж, Ральфе! Але ситуація є важчою, аніж він собі уявляє.

— Правда полягає в тому, що йому не довіряють.

— Ральфе!

— А хіба ж це не правда? Його Святість провів юність у Мюнхені, полюбив німців і досі їх любить, незважаючи ні на що. Якщо перед його очима предстануть оті понівечені трупи, він скаже, що то росіяни їх замордували. Але аж ніяк не любі його серцю німці! Бо ж вони такі культурні, такі цивілізовані!

— Ральфе, ви не є членом товариства Ісуса [11] , але ви тут лише тому, що взяли особисту обітницю вірності

Його Святості. У ваших венах тече гаряча кров ірландських та норманських предків, але я благаю вас — будьте розважливим! З минулого вересня ми жили у страху перед дамоклевим мечем, що завис над нами, молячись про те, щоб Дуче залишився й уберіг нас від німецьких репресій. У характері Адольфа Гітлера химерним чином уживаються незбагненні суперечливості, він вважає, що має двох ворогів: Британську імперію та Католицьку церкву, але будь-що намагається їх зберегти. Та коли його змусили до цього обставини, він зробив все, що міг для того, щоби Британську імперію знищити. Невже ви гадаєте, що він не знищить і нас, якщо ми підштовхнемо його на такий крок? Одне слово на засудження подій у Польщі — і він розчавить нас. А що, на вашу думку, дасть наше засудження, друже мій? Ми не маємо армій, не маємо військовиків. Репресії впадуть на нас без зволікань, і Його Святість заберуть до Берліна, а саме цього він боїться. Чи не пам’ятаєте ви про маріонеткового папу в Авіньйоні багато сторіч тому? Невже ви хочете, щоб Папа Римський став маріонеткою в Берліні?

11

Друга назва ордену єзуїтів.

— Вибачте, Вітторіо, але я бачу це інакше. Я наполягаю на тому, що ми мусимо засудити Гітлера, мусимо кричати про його варварство на кожному розі! Якщо він накаже розстріляти нас, то ми помремо мучениками, і це, в кінцевому підсумку, дасть більше користі.

— Це недалекоглядно, Ральфе! Він не розстрілюватиме нас. Бо не гірше за нас розуміє психологічний ефект мучеництва. Його Святість відправлять до Берліна, а нас потихеньку відправлять до Польщі. До Польщі, Ральфе, до Польщі! Невже вам хочеться марно загинути в Польщі, коли тут від вас більше користі?!

Архієпископ Ральф сів, затиснувши руки колінами і сповненим бунтарства поглядом уставився у вікно на голубів, позолочених променями призахідного сонця, що поверталися з вишини до голубника. У свої сорок дев’ять років він був стрункішим, аніж у минулі роки, і старів із такою елегантністю, з якою робив майже все, за що брався.

— Ральфе, ми ті, хто ми є. Люди, але це на другому місці. Спершу ми — священики.

— Не так ви розставляли пріоритети, коли я повернувся з Австралії, Вітторіо.

— Тоді я говорив про інше, і ви це чудово знаєте. З вами важко мати справу. Саме тепер ми не мусимо міркувати, як звичайні люди. Мусимо міркувати, як священики, бо це — найважливіший аспект наших життів. Що б ми не думали і що б не хотіли зробити, як люди, ми вірні Церкві, а не представникам минущої влади! Наша вірність — лише на боці Його Святості! Ви присягалися на вірність та послух, Ральфе. Ви знову хочете порушити обітницю? Його Святість непогрішимий у всіх справах, що стосуються благополуччя й добробуту Церкви Божої.

— Він помиляється! Його судження упереджені. Всю свою енергію він скерував на

боротьбу з комунізмом. Німеччину ж він вважає найзапеклішим ворогом комунізму, єдиним реальним чинником, що стримує його поширення на Захід. І він бажає, щоби Гітлер залишався при владі в Німеччині, так само, як хотів бачити Муссоліні при владі в Італії.

— Повірте, Ральфе, є речі, яких ви не розумієте. Він — Папа! І він — непогрішимий! Якщо ви це заперечуєте, то ви заперечуєте саму вашу віру.

Розчинилися двері — з обережністю, але поспіхом.

— Ваше преосвященство, гер генерал Кессельрінґ!

Обидва прелати підвелися і всміхнулися, загладивши на своїх обличчях сліди недавньої суперечки.

— Приємно бачити вас, ваша вельможносте. Прошу, сідайте. Хочете чаю?

Далі розмова йшла німецькою, оскільки багато хто з достойників Ватикану вільно нею володів. Сам Папа Римський любив розмовляти німецькою і слухати німецьку мову.

— Дякую, ваше преосвященство, не відмовлюся. Бо більше ніде у Римі не можна поласувати відмінним англійським чаєм.

Кардинал Вітторіо безхитрісно всміхнувся.

— Цю звичку я набув, коли служив папським посланцем в Австралії, і від якої, попри всю мою італійськість, так і не зміг відмовитися.

— А ви, ваша милість?

— Я ірландець, гер генерал. Ми, ірландці, теж виховані на традиціях чаювання.

Генерал Альберт Кессельрінґ завжди спілкувався з архієпископом де Брикасаром як чоловік із чоловіком; після цих хитрих італійських прелатів із масними очицями він був наче ковток свіжого повітря, бо був людиною прямою, без схильності до двозначних недомовленостей.

— Ваша милість, я завжди захоплювався і захоплююся чистотою вашої німецької вимови, — відпустив він комплімент.

— Я маю добрий слух на мови, гер генерал, а це — як і решта талантів — не заслуговує на похвалу.

— Чим можемо служити вашій вельможності? — лагідно спитав кардинал.

— Я так розумію, ви вже знаєте про долю, яка спіткала Дуче?

— Так, ваша вельможносте, знаємо.

— То ви, мабуть, здогадуєтесь, чому я прийшов. Щоби запевнити вас, що все гаразд, і просити передати цю звістку тим, хто перебуває в Кастель-Гандольфо. Бо я такий зайнятий, що сам не в змозі поїхати туди з візитом.

— Ми передамо ваше повідомлення. Невже ви так зайняті?

— Цілком природно. Ви, напевне, чудово розумієте, що тепер для нас, німців, ваша країна є ворожою.

— Ви сказали ваша країна, гер генерал? Це не територія Італії, і ніхто тут не ворог нам, окрім лихих людей.

— Вибачте, ваше преосвященство. Звісно, я мав на увазі Італію, а не Ватикан. Але стосовно Італії я мушу чинити так, як накаже мені мій фюрер. Італію буде окуповано, і мої війська, які досі перебували тут як союзники, перетворяться на поліцію.

Архієпископ Ральф невимушено сидів у кріслі з виглядом людини, яка й гадки не має, що таке боротьба ідеологій, і пильно придивлявся до генерала. Чи знає він, чим займається його фюрер у Польщі? Хіба ж він може не знати?

Кардинал Вітторіо зобразив на обличчі тривогу.

— Любий генерале, сподіваюся, не йдеться про власне Рим? Рим, із його древньою історією, безцінними пам’ятками давнини? Якщо ви введете війська на сім його пагорбів, це призведе до війни та руйнації. Благаю вас, тільки не це!