Ті, що співають у терні
Шрифт:
Двічі табірне начальство викликало його на співбесіду і ставило перед вибором без вибору: в гавані міста Остенде чекає корабель, на який збирають іммігрантів до Австралії. Йому видадуть нові документи і безкоштовно відправлять до нової батьківщини, а він навзамін два роки працюватиме на уряд Австралії там, де цей уряд визнає за потрібне. А два роки по тому він стане повновладним господарем своєї долі. Ні, про рабський труд і мови не може бути: ясна річ, йому платитимуть стандартну зарплатню. Та в обох випадках йому вдалося відмовити табірне начальство піддавати його такому дисциплінарному покаранню, як, фактично, примусова депортація. Він ненавидів Гітлера, але не Німеччину, і він не соромився бути німцем. Домівка означала для нього Німеччину, якою повнилися
Він врятувався і врятував свою душу, але не для того, щоб повернутися до невизначеності та злиднів. Бо Райнер був більше, аніж просто амбіційною людиною, він був свого роду геній. Він влаштувався на роботу в фірмі «Ґрюндіг» і почав вивчати царину, яка захоплювала його уяву відтоді, як він вперше познайомився з радаром, — електроніку. Його голова повнилася новаціями, але він не збирався продавати їх фірмі за мільйонну частку їхньої вартості. Натомість Райнер ретельно вивчав ринок електроніки, а потім, оженившись на вдові чоловіка, який володів двома невеликими радіофабриками, сам зайнявся бізнесом. Те, що йому було лише двадцять із гаком, його не бентежило. Він мав інтелект значно старшого чоловіка, а хаос у повоєнній Німеччині створив сприятливі можливості для підприємливих молодих людей.
Оскільки їхній шлюб був цивільним, Церква дозволила йому розлучитися з дружиною; тож 1951 року Райнер, сплативши Аннелізі Гартгайм суму рівно вдвічі більшу за початкову вартість фабрик її колишнього чоловіка, саме це й зробив: розлучився з нею. Однак знову одружуватися не став.
Те, що трапилося з ним у зимному російському жахітті, не витворило з нього бездуховну карикатуру на людину; скоріше, цей страшний досвід затримав розвиток таких якостей, як доброта й ніжність, вивівши на передній план інші — розум, безжальність та рішучість. Людина, яка не має, що втрачати, здобуває все, бо не можна завдати болю людині без почуттів. Принаймні так він сам собі казав. Фактично, він дивовижним чином нагадував чоловіка, якого зустрів у Римі 1943 року: як і Ральф Де Брикасар, він розумів, що чинить погано навіть під час поганого вчинку. Ні, усвідомлення зла, що в ньому крилося, ані на секунду його не зупиняло, та от тільки за власний добробут він платив болем та самобичуванням. Багато людей вважало матеріальний здобуток не вартим таких страждань, але для нього цей здобуток значно перевищував моральні страждання, компенсуючи їх. Одного дня він керуватиме Німеччиною і зробить її такою, якою мріяв; він збирався обмежити арійсько-лютеранську мораль і замінити її ширшою і більш гнучкою. Через те, що він не наважився обіцяти кинути грішити, йому кілька разів відмовляли у відпущенні гріхів під час сповіді, але якимось незбагненним чином його гріхи уживалися з його релігією, аж поки накопичені гроші та вплив не підняли Райнера так високо над відчуттям провини, що він зміг нарешті покаятися й отримати прощення.
1955 року він, один із найбагатших та найвпливовіших людей нової Західної Німеччини і свіже обличчя її парламенту в Бонні, подався до Рима. Щоби розшукати кардинала де Брикасара і продемонструвати результат його молитов. Опісля він не міг пригадати, якою бачив цю зустріч, бо від її початку і до кінця Райнер усвідомлював лише одне: він розчарував Ральфа де Брикасара.
Він знав чому, не було потреби питати. Утім, Райнер не очікував, що кардинал скаже на прощання таке:
— Я молився, щоб ти став кращим за мене, бо ти був такий молодий. Жодна мета не варта того, щоб її досягали якими завгодно засобами. Але, здається, зерна нашої руїни сіються ще до того, як ми з’являємося на світ.
Повернувшись до свого номера в готелі, Райнер розплакався, але невдовзі заспокоїв себе такою думкою: «З минулим покінчено, а в майбутньому я буду таким, як він сподівався».
І коли Райнер, провівши Джастину до її пансіону, йшов крізь теплу римську ніч, він подумав, що завжди буде їй вдячним. Бо, спостерігаючи, як вона впоралася з тим тяжким випробуванням, на яке перетворилася її сьогоднішня зустріч із кардиналами, він відчув, як у його душі ворухнулася ніжність. От мале чудовисько — дістало на горіхи, але не скорилося. Цікаво, чи розуміли ці чоловіки, що вона їм рівня у всьому? Мабуть, отак пишався б він власною донькою, та тільки доньки він не мав. Тож він поцупив її у Дейна і провів додому, щоб спостерігати, як вона, безпосередньо після цієї зустрічі, відреагує на оту приголомшливу церковність, на того Дейна, якого ще не доводилося бачити, на Дейна, який ніколи не міг стати повнокровною частиною її життя.
Найприємнішою рисою його Бога, міркував далі Райнер, було те, що Він міг простити все; він міг простити Джастині її природжену безбожність, а йому — закриття потужного джерела емоцій, поки йому стане внутрішньо вигідним та комфортним знову його відкрити. Лише одного разу він панічно перелякався, подумавши, що загубив ключ назавжди. Райнер усміхнувся і викинув недопалок. Ключ… Що ж, інколи ключі мають дивовижну форму. Можливо, знадобився кожен вигин у кожному кучері отієї рудоволосої, аж яскраво-червоної, голівки, щоб перемкнути якийсь потаємний вимикач у його душі, можливо, у тій яскраво-червоній кімнаті його Бог дав йому яскраво-червоний ключ.
Скороминущий день пролетів, наче за секунду. Але, поглянувши на годинник, Райнер побачив, що було досить рано, і відразу ж збагнув, що чоловік, який мав стільки сили і впливу тепер, коли Його Святість лежав на смертному одрі, й досі не спить, розділяючи зі своєї кішкою її звички нічної тварини. Оті моторошні гикавки, що заповнювали маленьку кімнатку в Кастель-Гандольфо… Вони болісно корчили схудле, бліде й аскетичне обличчя, яке багато років бачили під білою тіарою; цей чоловік помирав — чоловік, що був великим Папою. Бо він таки був великим Папою, щоб там не казали. Якщо він любив своїх німців, якщо й досі волів чути довкола себе цю мову — то що це змінювало? Не Райнеру про це судити.
Але Кастель-Гандольфо не був джерелом того, про що хотів дізнатися Райнер. Нагору, мармуровими сходами, до пурпурової кімнати, поговорити з Вітторіо Скарбанца, кардиналом ді Контіні-Верчезе. Який, може, стане наступним папою, а може, і не стане. Майже три роки він бачив, як ці мудрі люблячі очі зупиняли свій погляд там, де їм найбільше було до вподоби; так — краще шукати відповіді у нього, а не у кардинала де Брикасара.
— Ніколи не думала, що почую це від себе, але, хвала Господу, ми вирушаємо до Дрогеди, — сказала Джастина, відмовившись кидати монетку у фонтан Треві. Ми збиралися подивитися Францію та Іспанію, а натомість ми й досі у Римі, і я почуваюся непотрібною, як пуп. Тут суто чоловіче братство!
— Г-м-м-м, то ти вважаєш, що пупи непотрібні? До речі, Сократ теж так вважав, наскільки я пам’ятаю, — зауважив Райнер.
— Сократ? Щось я не пам’ятаю! Смішно сказати, але свого часу я, здається, перечитала ще й усього Платона. — Вона крутнулася і, поглянувши на нього, відзначила, що невимушений одяг туриста, що приїхав до Рима, личить Райнеру набагато більше, аніж отой аскетично-офіційний костюм, у якому він був на аудієнції у Ватикані.
— Сократ, взагалі-то, був переконаний, що пупи непотрібні. Настільки твердо переконаний, що на підтвердження цієї думки він відкрутив власний пуп і викинув його.