Ті, що співають у терні
Шрифт:
— А може, якесь компромісне рішення? Гаразд, я вам допоможу, чом би й ні? Мені хочеться паштету, трохи креветок із часниковим соусом, величезний шніцель із підливою, а після всього цього поласувати фруктовим тортом із капучино.
— Ви мене розорите, — сказав Райнер, чий гарний настрій анітрохи не погіршився. Він передав її замовлення офіціанту точнісінько так, як вона й забажала, але швидкою італійською скоромовкою.
— Ви сказали, що я зовсім не схожа на Дейна. Невже немає нічого такого, в чім я була б на нього схожою? — спитала Джастин із легким розпачем у голосі, сьорбаючи каву, надто голодна, щоби марнувати час на розмови, коли на столі було скільки всього.
Він підкурив їй сигарету, потім
— Певна схожість є, — сказав він. — Інколи навіть у обличчі. Але скоріше у виразах, аніж у рисах. Довкола очей та рота: в очах широко розкритих, а ротах — стулених. Дивно, однак, що всього цього немає у вашого дядька кардинала.
— У мого дядька кардинала? — отетеріло перепитала Джастина.
— Ну, кардинала де Брикасара. Він же ваш дядько? Начебто саме так мені й сказали — дядько.
— Отой старий стерв’ятник? Він нам не рідня, слава Богу. Колись давно він був священиком нашої парафії, ще задовго до того, як я народилася.
Вона була дуже розумна, але дуже втомлена. Бідолашна маленька дівчинка — бо саме нею була Джастина: маленькою дівчинкою. Десять років, що розділяли їх, зяяли столітньою прірвою. Якщо в неї виникнуть підозри, її світ перетвориться на руїну, а вона так хоробро захищала його — свій світ! Можливо, вона не захоче цього бачити, навіть якщо сказати їй про це напрямки. То як зробити так, щоб не загострити її уваги? Не педалювати цю тему, але й не з’їжджати з неї негайно.
— Тоді все зрозуміло, — сказав Райнер невимушеним тоном.
— Зрозуміло що?
— Що схожість Дейна з кардиналом стосується загальних рис — зросту, кольору шкіри, постави…
— О! А моя бабуся казала мені, що наш із Дейном батько був дуже схожий зовні на кардинала, — дуже доречно зауважила Джастина.
— А ви коли-небудь бачили свого батька?
— Ні, навіть фото не бачила. Вони з мамою розлучилися назавжди до народження Дейна. — Джастина поманила рукою офіціанта. — Принесіть, будь ласка, ще один капучино.
— Джастино, ви дикунка немилосердна! Дозвольте мені робити вам замовлення!
— Нізащо, чорт забирай! Я здатна сама давати собі раду і не потребую огидних чоловіків, які вказували б, що, як і коли мені робити, затямили?
— Легенько пошкрябати — і виявиш бунтарку, саме так Дейн і сказав.
— Він має рацію. О, якби ви знали, як я не люблю, коли зі мною панькаються, коли мене улещують і метушаться біля мене!
Я люблю сама робити вчинки і не потерплю, щоб мені вказували! Я не прошу пощади, але й сама нікому її не дам.
— Та бачу, бачу, — сухо мовив Райнер. — А чому ви такі стали, Herzchen [13] ? Це якась родинна риса?
— Родинна риса? Якщо чесно, то не знаю. Нас по одній на покоління — бабуня, мама і я. А чоловіків — тьма тьмуща.
— Але у вашому поколінні тьми чоловіків чомусь немає. Тільки Дейн.
— Це, гадаю, через те, що мама кинула мого батька. І, здавалося, більше ніким відтоді не зацікавилася. Я вважаю, що це погано. Моя мама — справжня домосідка, їй би подобалося пурхати над чоловіком і всіляко йому догоджати.
13
Серденько (нім.).
— Вона на вас схожа?
— Навряд чи.
— А найважливіше — ви любите одна одну?
— Ми з мамою? — Вона беззлобно всміхнулася, так само, мабуть, як усміхнулася б її мати, коли б її спитали,
— Я з нею не знайомий, тому не можу ані погодитися з вашим судженням, ані заперечити його. Якщо це вас хоч якось утішить, серденько, то мені ви подобаєтеся така, яка ви є. Ні, я нічого у вас не змінював би — навіть вашу сміховинну забіякуватість.
— Це так люб’язно з вашого боку, особливо після того, як я вас образила. Я зовсім не схожа на Дейна, еге ж?
— На Дейна взагалі ніхто у цьому світі не схожий.
— Ви хочете сказати, що він — не від цього світу?
— Та, мабуть, так. — Райнер нахилився із затінку вперед, до слабкого світла свічечки, вставленої у пляшку з-під к’янті. — Я католик, і моя релігія в моєму житті жодного разу мені не зрадила, хоча я зрадив їй багато разів. Не хочу говорити про Дейна, бо серце підказує мені, що декотрі речі обговорювати не слід. Звісно, ви не така, як він у своєму ставленні до життя і до Бога. Облишмо цю тему, добре?
Вона спантеличено поглянула на нього.
— Добре, Райнере, якщо ви так бажаєте. Можемо укласти з вами угоду: про що б ми не говорили, це не стосуватиметься ані вдачі Дейна, ані релігії.
Багато подій сталося в житті Райнера Мерлінґ Гартгайма після зустрічі з Ральфом Брикасаром у липні 1943 року. Тиждень по тому їхній полк відправили на Східний фронт, де він провів решту війни. Рваний сумнівами, без стерна та вітрил, надто молодий, щоб, піддавшись нацистській пропаганді, вступити до «гітлерюгенду» в неквапливі й безпечні роки довоєнного існування цієї організації, він пізнав наслідки гітлерівського правління — по коліна у снігу, майже без боєприпасів, на передовій такій розтягнутій, що на кожні сто ярдів припадав лише один солдат. З війни він виніс два спогади: жорстокі бої на жорстокому холоді й обличчя Ральфа де Брикасара. Страхіття й краса, диявол і Бог. Наполовину збожеволілий, наполовину замерзлий, безпорадно й беззахисно чекаючи, коли ворожі літаки скинуть у снігові замети сталінських партизан — із низької висоти, без парашутів [14] , він каявся, бив себе в груди і бурмотів молитви. Але він погано усвідомлював, за що молився: і за кулі для гвинтівки, і за те, щоб не потрапити у полон до радянців, за свою безсмертну душу, за чоловіка в базиліці Святого Петра, за Німеччину і за полегшення страждань.
14
Був такий страшний випадок, половина з тих нещасних повбивалися об землю.
Навесні 1945 року він відступав через Польщу під натиском радянців, маючи перед собою, як і більшість його товаришів-солдат, лише одну мету: дістатися до американської чи британської зони окупації. Бо якби його спіймали росіяни, вони б неодмінно розстріляли його. Він порвав на дрібні шматки свої документи, закопав два Залізні хрести, поцупив цивільний одяг — і здався британським властям на кордоні з Данією. Його перевели до табору переміщених осіб у Бельгії. Там він цілий рік жив на одному хлібі та вівсянці, бо виснажені війною британці більше нічого не могли запропонувати тисячам тисяч людей, що опинилися у їхньому віданні; Райнер терпляче чекав, поки британці здогадаються, що єдиний для них вихід — відпустити цих людей.