Ті, що співають у терні
Шрифт:
Приклавши руки рупором до рота, Дейн гукнув їм по-німецьки, щоб вони не запливали на глибину, бо там сильна течія. Сміючись, жінки помахали руками — мовляв, почули. Тоді Дейн знову занурив голову і поплив далі, як раптом йому здалося, наче він чує крик. Але він відплив іще трохи і зупинився — тут підводна течія не була такою сильною. Так, він не помилився: хтось кричав. Дейн обернувся й помітив двох жінок, які відчайдушно били руками по воді й несамовито верещали зі спотвореними страхом обличчями; раптом одна з них підняла угору руки і почала тонути. На пляжі двоє англійців підвелися і неохоче рушили до води.
Дейн різко перевернувся на живіт і стрімко рвонув назад, із кожним помахом наближаючись до берега. Руки панічно переляканої жінки потягнулися до нього, вхопили його — і потягнули під воду. Він
Двоє англійців стояли по плечі у воді, надто настрашені, щоб іти далі, за що Дейн їх анітрохи не винуватив. Пальці його ніг торкнулися дна, і він із полегшенням зітхнув. Виснажений, він зробив останнє надлюдське зусилля і швиргонув жінок до безпечного місця. Вони швидко прийшли до тями — знову несамовито заверещали і безладно заплескали руками по воді. Важко дихаючи, Дейн зобразив на обличчі подобу усмішки. Що ж, свою частину роботи він виконав, нехай тепер поммі допомагають. Поки він відпочивав, переводячи дух, течія потягла його на глибину — пальці ніг більше не дотягувалися до дна, навіть коли Дейн повністю випростав ноги униз. Кілька хвилин тому жінки були на волосинці від загибелі. Якби не він, вони, безсумнівно, потонули б: поммі не мали ані сил, ані уміння, щоби їх врятувати. Та внутрішній голос заперечив: «Жінкам захотілося поплавати саме тому, що поблизу був ти. Допоки вони тебе не побачили, у них не виникало ані найменшого бажання заходити у воду. Ти сам винуватий у тому, що вони опинилися в небезпеці, сам».
Дейн погойдувався на поверхні води, аж раптом у його грудях розквітнув жахливий біль, наче їх проткнули списом — одна довга розпечена стріла незносного болю. Він закричав, скинув руки над головою і закляк, його м’язи конвульсивно скоротилися; та біль став сильнішим, змусив його знову опустити руки, встромити кулаки під пахви і підібгати коліна до грудей.
«Моє серце! У мене серцевий напад, я помираю! Моє серце! Я не хочу помирати! Тільки не тепер, я ж іще не починав роботи, я ж іще не мав можливості проявити себе! Любий Боже, допоможи мені! Я не хочу помирати, не хочу помирати!»
Простромлене спазмом тіло завмерло і розслабилося; Дейн перевернувся на спину і широко розкинув руки — намагався втриматися на поверхні води, долаючи біль. Виснажений, він уставився у височенний купол небозводу. «Ось він, ось він — Твій спис, якого я, охоплений гординею, благав у Тебе години тому. Дай мені можливість страждати, сказав тоді я, змусь мене страждати. А тепер, коли страждання прийшло, я опираюся, нездатний до довершеної й бездоганної любові. О, милосердний Боже! Це той біль, якого я благав. Мушу прийняти його, не боротися з ним, мушу не противитися Твоїй волі. Твоя рука — могутня, і це — Твій біль, який ти, напевне, відчував, розіп’ятий на хресті. Боже, мій Боже, я — Твій! Якщо це Твоя воля, то так і буде. Немов дитя, я віддаю себе в Твої неозорі й безмежні руки. Ти до мене надто добрий. Що ж я зробив такого, щоб заслужити від Тебе так багато, від людей, які люблять мене сильніше, аніж будь-кого іншого? Чому Ти дав мені так багато, хоча я того не вартий? Біль, цей біль! Ти до мене такий добрий, Боже. Нехай це буде недовго, просив Тебе я, і це було недовго. Моє страждання буде коротким і швидко минеться. Невдовзі я побачу Твоє обличчя, але тепер, ще в цьому житті, я дякую Тобі. О, цей біль! Мій милосердний Боже, Ти надто до мене добрий. Я люблю тебе!
Страхітливий дрож пронизав очікувально завмерле тіло. Губи Дейна ворухнулися, стиха вимовили Його ім’я і спробували всміхнутися. А потім зіниці Дейна розширилися, і в них назавжди потонула вся синь його очей.
Двоє англійців, нарешті безпечно вибравшись на берег, кинули на пісок своїх плачучих підопічних і завмерли, видивляючись Дейна. Але спокійний глибокий синій обшир став пусткою; на берег накочувалися і відступали легенькі хвильки. Дейн зник.
Хтось згадав про розташовану неподалік базу ВПС США і побіг туди по допомогу. Не минуло й півгодини
Звістка про загибель Дейна швидко поширилася серед критян. Вони любили спостерігати, як він гуляє, любили сором’язливо перекинутися з ним кількома словами. Ці люди зібралися чималим натовпом біля моря, жінки схожі на неоковирних чорних птахів, чоловіки — у старомодних мішкуватих брюках, розстебнутих у комірі білих сорочках із закоченими рукавами. Всі стояли мовчазними групами і чекали.
До берега підійшов катер. З нього на пісок вистрибнув кремезний старший сержант морської піхоти й обернувся, щоб взяти на руки загорнуте в ковдру тіло. Він пройшов лінією води і з допомогою ще одного чоловіка поклав свою ношу на пісок. Ковдра розкрилася — серед критян, що зібралися на березі, прошелестіла хвиля гучного шепоту. Вони скупчилися довкола тіла, притискуючи до обвітрених губ розп’яття; почали стиха голосити жінки, і їхнє голосіння, оте просте, без слів, «о-о-о-о!», здавалося, мало власну мелодію, таке скорботне, спокійне, глибинне, суто жіноче.
Була п’ята година дня; сонце, що ховалося за хмарами, котилося на захід, за похмуру скелю, воно освітило маленьку темну купку людей на березі моря, довге непорушне тіло на піску — з золотистою засмаглою шкірою, заплющеними очима, чиї вії настовбурчилися гострячками через висохлу в них сіль, зі слабкою усмішкою на посинілих вустах. Коли з’явилися ноші, усі разом — критяни та американські військовики — понесли Дейна геть від моря.
В Афінах вирувала революція, натовпи бунтівників порушували усталений порядок, але полковник ВПС США, тримаючи у руці блакитний австралійський паспорт Дейна, зв’язався зі своїм начальством через спеціальну радіочастоту. Його фах був позначений словом «Студент», а на останній сторінці в графі «Найближчі родичі» значилося ім’я Джастини та її лондонська адреса. Не переймаючись юридичним значенням терміну «Найближчі родичі», Дейн вніс у паспорт ім’я сестри тому, що Лондон був набагато ближчим до Рима, аніж Дрогеда. Квадратну чорну валізку зі священицьким приладдям Дейна, знайдену в його готельному номері, відчиняти не стали, і вона, разом із великою валізою, чекала допоки дадуть вказівки — куди переслати речі небіжчика.
Коли о дев’ятій ранку в помешканні Джастини задзвонив телефон, вона перевернулася, розліпила заспане око і завмерла, проклинаючи бісів телефон і обіцяючи собі, що неодмінно попросить домовласника вимкнути його. Якщо решта світу вважала за доречне й потрібне займатися своїми справами з дев’ятої ранку, то чому вони мали нахабство вимагати від неї того самого?
Але телефон дзвонив і дзвонив. Може, то Рейн? Ця думка схилила шальки терезів на користь свідомого, а не сонного буття, і Джастина, вибравшись із ліжка, неохоче попленталася до великої кімнати. Німецький парламент зібрався на позачергову сесію, вона ось уже тиждень не бачилася з Райнером і без особливого оптимізму розцінювала свої шанси побачитися з ним хоча б через тиждень. Але, може, кризу вирішили, і він телефонує їй сказати, що невдовзі приїде.
— Алло?
— Міс Джастина О’Ніл?
— Так, це я.
— Вас турбують з австралійського посольства в Олдвічі, — сказав голос з англійським акцентом. Джастина була ще надто сонна й зморена, щоб розібрати почуту назву, до того ж її свідомість і не до кінця переварила той факт, що цей не Рейнів голос.
— Ага, австралійське посольство. — Вона позіхнула й однією ногою почесала другу.
— Ви маєте брата, пана Дейна О’Ніла?
Очі Джастини широко розкрилися.
— Так, маю.