Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Як це сталося, Джастино! Де? У Римі? Чому Ральф не зателефонував?
— Ні, не в Римі. Мабуть, кардинал іще нічого про це не знає. На Криті. Той чоловік із посольства сказав, що він потонув, когось там рятуючи. Він був у відпустці, мамо, просив, щоб я теж із ним поїхала, а я не поїхала, бо хотіла грати Дездемону, хотіла бути з Рейном. Який жаль, що я не поїхала з Дейном! Якби я була там, цього могло й не трапитися. Господи, що ж мені робити?
— Припини, Джастино, — суворо сказала Меґі. — Припини істерику і спробуй думати інакше, чуєш мене. Дейну б твоя поведінка не сподобалася. Трапляється всяке, чому — нам не дано знати. Тепер найважливіше — щоб із тобою все було гаразд, щоб я не втратила вас
— Ні, я маю працювати. Робота для мене — єдиний вихід. Якщо я не працюватиму, я збожеволію. Я нікого не хочу бачити, мені не потрібні люди, не потрібен комфорт. Ой, мамо! — несамовито розридалася вона. — Як ми житимемо без нього?
А й справді — як? Хіба то життя? Бог дав, Бог забрав. З праху ти вийшов, на прах і обернешся. Життя — це для тих із нас, хто спіткнувся в житті, для невдах. Жадібний Бозя забирає собі найкращих, а залишає світ решті нас, щоб ми у ньому гнили заживо.
— Ніхто не знає, скільки йому відведено жити, — прошепотіла Меґі. — Джассі, велике спасибі тобі, що ти сама мені зателефонувала і сказала.
— Мені була нестерпна думка, що цю новину принесе тобі якийсь чужинець, мамо. Тільки не так, не від чужинця. Що ж ти робитимеш? І що ти можеш зробити?
Зібравши докупи всю силу волі, Меґі спробувала передати через тисячі миль потік сердечного тепла і втіхи своїй убитій горем доньці в Лондоні. Її син помер, але дочка ще жива. Її треба підтримати, відновити цілісність її особистості. Якщо ще можна. Здавалося, за все життя Джастина любила тільки Дейна. І більше нікого, навіть себе.
— Люба Джастино, не плач. Спробуй не впадати у розпач. Дейну це не сподобалося б, хіба ж ти не знаєш? Приїжджай додому і все забудь. Ми й Дейна перевеземо додому. Юридично він тепер знову мій, він більше не належить Церкві, тому вони не зможуть завадити. Я негайно зателефоную до австралійського посольства в Англії та до посольства в Афінах, якщо зможу додзвонитися. Він мусить повернутися додому! Мені нестерпна сама думка про те, що мій син покоїтиметься десь далеко від Дрогеди. Тут його місце, він має повернутися додому. Приїжджай разом із ним, Джастино.
Та Джастина, зсунувшись копичкою під стіною, хитала головою, наче матір могла її бачити. Повернутися додому? Вона ніколи не зможе цього зробити. Якби вона поїхала з Дейном, він не загинув би. Повернутися додому і до скону дивитися на материне обличчя? Ні, про це й думати не можна.
— Ні, мамо, — відповіла вона, відчуваючи, як сльози, гарячі, мов розплавлений метал, котяться по щоках. Хто ж це вигадав, що люди, глибоко зворушені горем, не плачуть? Той, хто це сказав, нічого про це не знає! — Я залишуся тут і працюватиму.
Я приїду додому разом із Дейном, але потім повернуся. Я не зможу жити на Дрогеді.
Три дні чекали вони, немов у вакуумі, не знаючи, що робити, Джастина в Лондоні, Меґі та родина на Дрогеді, у душі перетворюючи офіційне мовчання на слабеньку надію. Після тривалої мовчанки має виявитися, що це помилка, ясна річ помилка, бо якби це було правдою, то вони про це вже дізналися б. Невдовзі усміхнений Дейн постане на порозі у Джастини і скаже, що все те було дурною помилкою. У Греції революція, тому можливі всілякі дурні помилки. На порозі з’явиться Дейн і зневажливо висміє саму думку про його смерть, він стоятиме високий, сильний і усміхнений. Надія зростала, вона зростала з кожною хвилиною їхнього чекання. Така підступна і непевна, така моторошна надія. Він не загинув, ні! Не потонув, ні! Хто завгодно, але тільки не Дейн, бо він прекрасно плавав, міг здолати будь-який морський шторм і вижити. І вони чекали, внутрішньо не приймаючи тієї звістки, бо
На четвертий ранок Джастина отримала повідомлення. Немічно, немов стара бабця, знову зняла вона слухавку і попросила з’єднати її з Австралією.
— Привіт, мамо.
— Привіт, Джастино.
— Ой, мамо… Вони вже його поховали, ми не зможемо привезти його додому! Що ж нам робити? У посольстві тільки й сказали, що Крит — великий острів, назви села вони не знають, і поки вони чекали на телеграму-відповідь, Дейна кудись хутко відвезли й закопали. І тепер він лежить десь у безіменній могилі! Я не можу вибити собі візу до Греції, ніхто не хоче допомагати, всюди хаос! Що робити, мамо?
— Зустрічай мене в Римі, Джастино, — сказала Меґі.
Всі, окрім Енн Мюллер, скупчилися біля телефону, не в змозі оговтатися від шоку. Здавалося, чоловіки за три дні постаріли років на двадцять, а Фіона, мов якась зсохла стара пташина, сива й скоцюрблена, бродила кімнатами, безперервно повторюючи: «І чому ж то була не я? Чому ж Він мене не забрав замість нього? Я ж уже така стара, така стара! І не проти вирушити на той світ, чому ж це мав бути він? Чому не я? Я ж така стара!» Енн злягла, і місіс Сміт, Мінні та Кет плакали весь час, навіть уві сні. Меґі мовчки поклала слухавку й поглянула на них. Оце і вся Дрогеда, все, що від неї лишилося: невеличка купка старих дідів та бабць, бездітних і духовно надламаних.
— Дейн загубився, — сказала вона. — Ніхто не може його знайти — його поховали десь на Криті. Це ж так далеко! Хіба може він покоїтися так далеко від Дрогеди? Я їду до Рима, до Ральфа де Брикасара. Хто ж, як не він, мусить мені допомогти?
До кабінету кардинала де Брикасара увійшов секретар.
— Ваше преосвященство, я не хотів вас турбувати, але з вами хоче зустрітися якась пані. Я пояснив їй, що тепер проходить конгрес, що ви зайняті й не маєте часу на зустрічі, та вона наполягає, що сидітиме у вестибюлі доти, поки ви з нею не зустрінетеся.
— У неї якесь горе, отче?
— Велике горе, ваше преосвященство, це легко помітити. Сказала мені передати вам її ім’я: Меґі О’Ніл. — Секретар промовив її ім’я з легким іноземним акцентом, і воно прозвучало, як «Мехі Онейл».
Кардинал пополотнів, і колір його обличчя зрівнявся з кольором його сивого волосся. Він поволі підвівся.
— Ваше преосвященство! Вам зле?
— Та ні, отче, я почуваюся прекрасно, дякую. Скасуйте всі призначення до подальших розпоряджень і негайно запросіть до мене пані Меґі О’Ніл. Нас нікому не можна турбувати, окрім Його Святості.
Священик вклонився і вийшов. «О’Ніл. Ну аякже! Це прізвище молодого Дейна, слід би вже й запам’ятати. У палаці кардинала всі казали просто «Дейн». Дуже жаль, що Меґі довелося чекати. Якщо Дейн був улюбленим племінником його преосвященства, то пані Меґі О’Ніл — улюбленою сестрою».
Коли Меґі увійшла до кабінету, кардинал ледве упізнав її. Востаннє він бачився з нею тринадцять років тому; їй було п’ятдесят три, а йому сімдесят один. Тепер вони обидва постаріли. Її обличчя не змінилося, скоріш «усілося» в нову форму, не схожу на ту, яка існувала в його уяві. Ніжність змінилася гострою дошкульністю, лагідність — нальотом залізної рішучості. Меґі нагадувала жваву старіючу і владно-примхливу мученицю, а не відсторонено-задумливу святу, яка жила в його снах. Краса її, очі ясні та сріблясто-сірі досі вражали, але і краса, і очі стали суворішими, а колись яскраве волосся зблякло до тьмяно-бежевого, як у Дейна, і в ньому майже не було життя. Але найбільш бентежним було те, що вона не затримала на ньому погляду, не дала можливості задовольнити ніжну цікавість.