Ті, що співають у терні
Шрифт:
Не в змозі привітатися з «такою» Меґі просто й невимушено, він з офіційним виглядом вказав їй на крісло.
— Сідайте, будь ласка.
— Дякую, — відповіла Меґі так само офіційним тоном.
І тільки коли вона сіла і він зміг роздивитися її всю, кардинал помітив, які набряклі були у неї литки та ступні.
— Меґі! Ти прилетіла сюди з Австралії, не перериваючи подорожі на відпочинок? Що сталося?
— Так, я прилетіла прямим рейсом, — відповіла вона. — Останні двадцять дев’ять годин я провела у літаках — від Джилі до Рима, я тільки й робила, що витріщалася на хмари й думала. — Її голос був жорсткий і холодний.
— Що сталося? — повторив кардинал роздратовано, збентежено і з
Відірвавши погляд від своїх ніг, Меґі незмигно дивилася на нього.
У її очах було щось жахливе, щось настільки темне й лячне, що у нього по потилиці побігли мурашки, і він підняв руку, щоб потерти її.
— Дейн загинув, — відповіла Меґі.
Рука кардинала ковзнула й упала на його вкриті червоною сутаною коліна, наче в ганчіркової ляльки.
— Загинув? — повільно мовив він. — Дейн загинув?
— Так. Потонув шість днів тому на Криті, рятуючи з моря якихось жінок.
Він нахилився вперед і затулив обличчя руками.
— Помер? — почула Меґі ледь розбірливі тихі слова. — Дейн помер? Мій прекрасний хлопчик! Не може бути, що він помер! Дейн — він був ідеальним священиком, таким, яким мені не вдалося стати. Він мав те, чого не мав я. Він завжди це мав у собі — і всі ми це бачили — всі ми, хто так і не зміг стати ідеальним священиком. Загинув? О, Боже милосердний!
— Не турбуйся за свого милосердного Бога, Ральфе, — сказала незнайомка, що сиділа напроти нього. — Бо маєш важливіші справи. Я прийшла по допомогу, а не для того, щоби стати свідком твого горя. У повітрі я розмірковувала, як же краще тобі про це сказати, і витріщалася на хмари, намагаючись усвідомити, що Дейн загинув. І тепер твоє горе не розчулить мене.
Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені».
— А чим я можу допомогти, Меґі? — тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника.
— У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати — де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит — це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. — Вона напружено подалася вперед. — Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце — додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому.
— Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, — лагідно мовив кардинал. — Церква прохає лише одного — щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді.
— Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, — говорила вона далі, наче й не чула його слів. — Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе!
— Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся.
Його рука потягнулася було до мотузки дзвінка, але Меґі своїм холодним лютим поглядом зупинила її.
— Ти не зрозумів, Ральфе. Я не хочу, щоби ти запускав офіційний механізм. Мені потрібен мій син — не наступного тижня чи місяця, а зараз! Негайно! Ти говориш грецькою, можеш роздобути візи для себе й для мене, можеш добитися реального результату. Я хочу, щоби ти негайно поїхав зі мною до Греції і допоміг мені забрати свого сина.
Багато почуттів відбилося в очах кардинала: ніжність, співчуття, потрясіння, горе. Але це були очі священика — розумні, логічні, сповнені здорового глузду.
— Меґі, я люблю твого сина так, наче він — мій рідний син, але я не можу покинути Рим. Я ж не вільний у своїх вчинках, і ти знаєш це краще за інших. Хоч як би я не співчував тобі, хоч як би я не співчував самому собі, я не можу покинути Рим у розпал життєво важливого конгресу. Я помічник Його Святості.
Меґі відкинулася на спинку крісла, спантеличена й обурена до глибини душі, а потім з легкою усмішкою на вустах похитала головою, немов то були вибрики якогось бездушного предмета, на який вона не має здатності впливати. Потім вона здригнулася, облизала пересохлі губи, немов приймала якесь важливе рішення, і сіла, заклякнувши, з прямою спиною.
— Ти й справді любиш мого сина, як і свого рідного, Ральфе? — спитала вона. — А чи багато ти зробив би заради рідного сина. Чи сказав би ти тоді його матері, відкинувшись у кріслі, «Ні, вибач, ніяк не можу відволіктися від нагальних справ»? Ти зміг би сказати це матері свого сина?
Очі Дейна, але не Дейна. Вони дивляться на неї, спантеличені, зболені й безпорадні.
— Я не маю сина, — відказав кардинал, — але з того, чого навчив мене твій син, найголовнішим є ось що: моя найперша і найголовніша вірність — це вірність Всемогутньому Богу.
— Дейн був твоїм сином, — тихо мовила Меґі.
Він отетеріло витріщився на неї.
— Що?!
— Кажу, Дейн був твоїм сином. Я покидала острів Метлок вагітною. Дейн — від тебе, а не від Люка О’Ніла.
— Це… не… це неправда!
— Я не збиралася тобі про це розповідати взагалі, навіть сьогодні. Чи ти вважаєш, що брешу?
— Можливо, — відповів він слабким тремтячим голосом. — Щоб повернути Дейна.
Вона підвелася, стала над його кріслом, оббитим червоною парчею, взяла його тонку, суху, як пергамент руку, нахилилася і поцілувала перстень, затуманивши до молочності своїм диханням його рубін до тускло-молочного кольору.
— Всім, що ти вважаєш для себе святим, Ральфе, я клянуся, що Дейн був твоїм сином. Він не був і не міг бути сином Люка О’Ніла. Клянуся тобі його смертю.
Почувся зойк — звук, який видає душа, проходячи у ворота пекла. Ральф де Брикасар упав із крісла уперед, скоцюрбившись у своїй червоній мантії на підлозі, немов велика калюжа свіжої крові, затулив обличчя ліктями, руками вчепився у волосся і заплакав.
— Плач! — сказала Меґі. — Плач, бо ти тепер знаєш! Це правильно, що хоч один із його батьків проливає за Дейном сльози. Плач, Ральфе! Двадцять шість років був у мене твій син, а ти не знав цього і навіть не помічав. Не зміг помітити, що він — твоє продовження, з голови до п’ят! Моя мати збагнула це відразу ж після пологів, а ти так і не спромігся. Твої руки, твої ступні, твоє обличчя, твої очі, твоє тіло. Тільки колір волосся він мав свій, відмінний від твого, а все решта в ньому було твоїм. Тепер ти розумієш? Посилаючи його до тебе, я написала у листі: «Що я вкрала, я повертаю». Пам’ятаєш, Ральфе? Та тільки ми обидва вкрали, Ральфе. Ми обидва вкрали те, що ти поклявся віддати Богу, і тепер удвох маємо платити.