Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Але й бухає, докторе.
Я відчула, як кров струменить мені по шиї, і вже вкотре зраділа, що не сиджу. Бо вже лежала б.
— Ми її втрачаємо! Втрачаємо!
— Хвилинку! Як це втрачаєте? Мені тільки тридцять років! — Навіть у таку драматичну мить я не забула відкинути собі кілька місяців. — Я не можу зараз померти! Отак просто, без підготовки!
— Докторе, швидко до інтенсивної терапії! — гукнув Мацек, не приховуючи жаху. — Може, її соборувати? Поки не пізно. Боже, тиск падає! Ми її втрачаємо! Зараз він зникне!
Я
— Де моя торбинка? — запитала тремтячим голосом.
— Ну тепер ти вже перебільшив, Мацеку. Ще трохи — і я не встиг би накласти останній шов.
— То реанімації не буде, докторе? — Мацек скорчив здивовану міну, а через секунду вибухнув сміхом. — Повірила!
— Певно, що повірила. Спокійно, Ягодо, все під контролем. Для певності накладемо п’ятий шов, порядно підтягнемо шкіру. Не засильно, щоб ти не мала розкосих очей. Готово. Ну і що, хлопці? Цілком зграбно вийшло, еге ж? І тільки одна судинка луснула.
Тої ж миті я відчула в роті металевий присмак і…
Я отямилась у кімнаті ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки». Смугасті шпалери медово-жовтого відтінку. На стіні портрет Вухастика. Вікно оздоблене фіранками в біло-зелені картки. Навпроти дверей старосвітський вішак для одягу. Поряд нічний столик, на ньому проста лампа з білим циліндричним абажуром із гофрованого паперу і моя закривавлена майка. Неподалік столика металеве ліжко, а на ліжку я в лікарняній смугастій піжамі, що нагадує ведмедикову піжамку. Тремтячою рукою торкнулася до затерплої голови.
— Усе гаразд, — заспокоїв мене Болек. — Це не казка. Ти в моїй ординаторській.
— Даси мені дзеркальце? — попросила я.
— Перевіримо, чи на місці вуха? Прошу дуже!
Я несміливо зиркнула у дзеркальце і зразу заплющила очі. Ким є оця пом’ята бліда з’ява з розкосими очима й великим бантом на голові?
— Бачиш, яка сексуальна пов’язка? — зраділа Юлька. — Ти сміливо можеш виступати в ній на Берлінському гей-фестивалі.
— Наразі я не знаю, чи доплентаюся додому.
— Зачекай, уже закінчується чергування, то я тебе підкину, — запропонував Болек.
— Уже так пізно?
Цікаво, чи тато помітив мою відсутність?
— Ну-у, зараз будуть «Факти». Треба втікати, бо за годину починаються «Краплі кохання». Сьогодні ми дізнаємося, чи Марек погодиться, щоб його дружина збільшила собі груди.
— А стосовно пластичних операцій, — втрутилась Юлька. — Льольо вже замовила «Нью філл», тож ти міг би…
— Через два роки, інакше у неї потріскаються губи.
— Ми думали, що ти дозволиш себе намовити.
— А вона хоче змагатися з комісаром Євросоюзу Гюнтером Вергейгеном?
— Але, Болеку…
— Юлько, може, я і ненормальний, працюючи по п’ятнадцять годин на добу, але не настільки, щоб стати доктором Франкенштейном. Ні, і годі.
Восьмий
Рве, пульсує, смикає, пече, щипає, коле, ламає, щемить, ріже, гризе й муляє. Мабуть, саме час ковтнути третю таблетку аналгетику. І, може, щось для розслаблення?
Дев’ятий
А може, й надалі восьмий? Не знаю. І котра це вже година? Я могла б дізнатися про це, підвівши голову, але, врешті-решт, навіщо? Що змінить інформація про те, що зараз вечір або світанок? Найважливіше, що в мене нічого не болить і я зручно лежу, по вуха занурена в тепле болітце, що сотається з телевізора.
«Хуан Карлос її зраджує».
«Робота геолога — це вам не булка з маслом».
«Якщо ти їдеш у машині й бачиш торнадо, послухай, що говорять про нього по радіо».
«Моїм авторитетом став Зорро».
«Нова будівля університету завбільшки з десять мільйонів упаковок від мюслів».
«Двигун вантажівки справляє стільки ж клопоту, що й цеглина».
«Якби ви хотіли дістатися велосипедом на Венеру, подорож тривала б сто дев’яносто років».
На Венеру? Навіщо? І чому саме велосипедом? Але поки я знайшла відповідь, Болекові таблетки відбили мені охоту на віддалену прогулянку до іншої частини всесвіту.
Десятий
Я випірнула на поверхню. У чому велика заслуга Здзислави Зигзаг, яку Аня прозиває Zi Zi Тор. Вона зателефонувала о восьмій ранку, як завжди стурбована й нашпигована тисячею мудрих порад.
— Ну нарешті! — Вона не пояснила, що нарешті, бо зразу перейшла до своєї улюбленої теми. — Бартусь знову мені на тебе скаржився. Нібито ти погано до нього ставишся. З початку липня він схуд на цілих два кіло.
Браво. Ще вісім — і його можна буде зарахувати до групи «невеличка надвага».
— Мені прикро, але…
— Він сказав, що ти відкинула його допомогу.
— Мені не потрібні гроші. Я анулювала рахунок і…
— Не про це мова, моя дорогенька. Ми переживаємо, бо ти анітрохи не дбаєш про ваші стосунки. Не піклуєшся про Бартуся. Дозволяєш, аби він терзався й худнув. Але це тобі віділлється, моя люба. Це тобі віділлється. Жінки сьогодні такі егоїстичні. Думають, що досить раз на тиждень відвідати перукарку, косметичку, кравчиню й масажиста…
Ну й халепа. Я не відвідую навіть раз на місяць.
— … а цього не досить. Бо хто, як не жінка, подбає про домашнє тепло? Тільки вона. Коли чоловік виходить на полювання, то саме жінка оберігає вогнище.
— Але Бартек не любить, коли длубаються в його каміні.
— Ягодо, ти така цинічна, — зітхнула вона. — Нічого, лише цинізм, іронія та емоціональний холод. Саме це і є сучасні жінки, зосереджені на собі і власних утіхах. А потім дивуються, що в Польщі дедалі менше справжніх чоловіків. Таких, як Міхал Жебровський.