Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Тобто виглядає на те, що ми й далі будемо відсилати людей до поліклініки чи до поблизької лікарні, — закінчив Болек і підвівся.
— То ходи, познайомлю тебе з другою медсестрою та диспетчеркою.
Він прочинив двері до диспетчерської. За невеличким столиком, застеленим пожовклою цератою, сиділа шатенка, що вилазила із кремового сарафанчика, наче недоглянуте дріжджове тісто. Крісло поряд займала бліда медсестра з байдужими змученими очима. Саме таких показують по телевізору, коли йдеться про черговий страйк середнього медперсоналу. Обидві жінки покивували під пісеньку Тома Джонса
— Грюк-грюк. Привіт, дівчата. Перепрошую, що заважаю робити ранкову гімнастику, але хотів би представити вам Ягоду. Вона сьогодні буде крутити бублик замість Бондарука. Ягодо, це Маріолька, міс шприця й любителька телепокупок, а також Ядзя, місцева секс-бомба. Ядзя обожнює довколишні лахоленди і до-о-о-о-овгі розмови по телефону.
— Ох, докторе, ви як уже щось скажете… — защебетала шатенка голосочком гімназистки. — Доброго дня. Мене звуть Ядвига.
Обидві простягнули мені долоні, не перестаючи покивувати в ритм музики.
— І як воно? Наразі все спокійно? То підемо до телезали. Зараз дають повтор «Клініки зворушень».
— Ти це дивишся? — здивувалась я.
— Звичайно. Кожна людина потребує казок. Навіть якщо виглядає бездушною, мов німецький офіцер.
— Мабуть, треба починати чистити картоплю, — буркнув Болек, позіхаючи.
— Але й нудота, — марудив Мацек, якийсь на диво вигаслий. — І взагалі, все якось так жахливо…
— Я вже волію куняти над книжкою, ніж щогодини мати виклики. А найгірше, коли викликають через якісь дурниці.
— Я думала, що найгірше, коли до вмираючих.
— Теж не з медом, але тоді ти принаймні знаєш, що повинен робити. Або забираєш пацієнта, або виписуєш свідоцтво про смерть. А при всяких дурницях можна нажити собі клопоту. Бо, скажімо, хтось телефонує і скаржиться, що йому сверблять плечі. Їдеш, оглядаєш. Нічого страшного, якась алергія. Виписуєш рецепт і змиваєшся на базу. А наступного дня пацієнт умирає, а в його родини вмикається розумовий процес: «Як то? Так несподівано? Без підготовки? Таж він іще вранці був такий жвавий. Засмажив п’ять яєць. Сміявся, жартував. І збирався ремонтувати двигун. А тут раптом труп. Він уже не з’їсть свинячої відбивної».
— Ну і не подивиться «Клініку зворушень», — додав Мацек.
— Одне слово, шок. Рідні не можуть із цим змиритись і шукають винного. «Чому цей лікар не забрав його до лікарні? Певно, недодивився. А тим часом ті плечі були якимсь сигналом». Ну і подають до суду.
— Ти вже мав такі випадки?
— Ще ні, бо я забираю до лікарні кожного, хто мені хоч чимось не подобається. А якщо пацієнт протестує, то мусить написати розписку, що залишається вдома за власним бажанням.
— Болек має несамовиту інтуїцію, — гордовито поінформувала мене Юлька. — Я навіть сказала б, що жіночу, але не люблю стереотипів. Він виїжджає, коли комусь болить око, щось йому там не грає, тоді забирає пацієнта на обстеження, і за годину виявляється, що це інсульт.
— Не перебільшуй, Юлько, — буркнув Болек, намагаючись приховати збентеження. — Це просто везіння. Щось повинно час од часу вдаватися
— Ти любиш свою роботу?
— Я навчився не задавати собі таких питань.
— Мусить бути якась причина того, що ти сидиш тут замість змиватися до Норвегії, як твій змінник.
— Гм, — замислився Болек. — Чому я тут сиджу? Ти знаєш анекдот про глистів?
— Ні.
— То я тобі розповім. Молодий глист питає свого тата: «Татусю, а чому ми сидимо саме тут? Там назовні сонечко, свіже повітря, зелена травичка. А ми тут у темряві, в тому смороді й лайні. Чому?» На що тато відповідає: «Бо це наша батьківщина, синку».
— Ще чотири хвилини, і можна буде закреслити черговий день, — Болек устав і виглянув у вікно.
— Хіба що хтось, як завжди, задзвонить за дві хвилини сьома, — понуро кинув Мацек.
— Не задзвонить, — заспокоїв його Болек. — Так мені підказує інтуїція. До речі, — звернувся він до Юлії, — я сьогодні зустрів Рисека, і він сказав, що вже одержав матеріал для літніх халатів. То ти можеш братися до шиття.
— Тільки за місяць, бо зараз я шию костюм для осіннього шоу. А потім із величезним задоволенням. Тільки нехай хлопці уважно знімуть мірки. Не так, як останнього разу. Я два тижні морочилась, і все намарно.
— Чому намарно? — запитала я.
— Бо вони понаписували мені неправильні розміри, і коли дійшло до примірки, то холоші сягали землі, а в талії не сходилось. Один Болек подав сумлінно. Зріст метр дев’яносто, у талії вісімдесят.
— Ох, яка ж ти занудлива, Юлько, — образився Мацек. — Адже ти знала, що я тоді розбудовував торс. Могла б і сама додати кілька сантиметрів.
— Я додала цілих сім. Але і це не дуже допомогло.
— Гаразд, шабаш, — сказав Болек. — Кінець роботи. І суперечки.
— Та я й не сперечаюся, — буркнув Мацек.
— Тільки лютую, бо мене прилапали на шахрайстві, так? — дражнилась Юлька. — Справжній мачо не повинен зізнаватись у помилках?
— Гей, ти, руда, припини, бо я вирішу, що ти маєш цей, як його… передменструальний синдром, а це ж бо неможливо.
— Мацеку! — схаменув його Болек. — Не копай нижче пояса.
— Пардон, більше не буду, — буркнув Мацек, і надалі трохи набурмосений.
— Чого ти сьогодні такий збуджений?
— Бо я злий, Ягодо. Як чорний ротвейлер.
— Що, знову напихався «корівками»?
— Ні, мав гостру сутичку зі своєю мадам. Вона допекла мене до живого м’яса. І пече, як сіль в оці. Навіть не знаю, чим дезінфікувати такі рани.
— Алкоголем, — запропонувала Юлька. — Принагідно він знімає біль.
— Я ж не Юзек, аби хляти, як кінь.
— А чого ви зчепились?
— Як завжди, через дурниці. Тобто через усиновлення дітей.
— Ви збираєтесь усиновити дитину?
— Та що ти, Ягодо, хто віддав би нам дитину, коли ми щомісяця розходимось. А з моєю гадюкою було так: сидимо ми в піцерії «Палермо», нудота, нічого не відбувається. Тож я захотів розрядити атмосферу і бовкнув, що педалям треба заборонити всиновлювати дітей. А Івонна мені зразу, що я тупий, як російський витискач для часнику.