Таємні стежки
Шрифт:
… Пізній місяць розтанув у серпанку хмарок, що вкрили обрій. В лісі було зовсім темно.
Широка спина Генріха то ховалася, то знову з'являлася серед стовбурів сосен. Він ішов рівним кроком, надто згинаючи ноги в колінах і похитуючись з боку в бік. Після години ходьби Фель зупинився і сказав своїм супутникам:
– Зараз перейдемо дорогу, будьте обережнішими.
– А якщо взяти трохи ліворуч, щоб було безпечніше? – запропонував Гуго.
– Не можна, ніяк не можна. Ще наштовхнемось на огорожу території заводу, а там, як говорив Кленов, замаскована
Знову рушили вперед, дотримуючись обережності. В тутешніх лісах, обжитих, виходжених і розчищених, дуже рідко траплялися зарості і хмиз, а тому й рухатись було легко. Правда, це мало й негативні сторони: в таких лісах важче сховатись.
Генріх, який добре знав цю місцевість, упевнено йшов по заздалегідь наміченому маршруту. Ця впевненість передалася Гуго й Аліму. Нарешті Фель вивів друзів до самого полотна залізниці.
– Ось тут, – сказав він, важко дихаючи.
Зняв капелюх і сів на землю.
Слідом за ним сіли Гуго й Алім.
Кілька хвилин тривала мовчанка: від двогодинної подорожі по темному лісі всі стомилися.
– Ну що ж, почнемо? – тихо спитав Генріх, коли друзі трохи відпочили.
Гуго й Алім встали. Генріх пройшов вздовж залізничної колії метрів на сто вперед, Алім на таку ж відстань – назад. Гуго приступив до закладання міни. На це пішло не більше п'ятнадцяти хвилин.
– А чи не наскочить на міну порожняк? – пошепки спитав Алім, коли вони вже підходили до дому.
– Ні. Вночі по цьому шляху ідуть тільки навантажені, – запевнив Генріх, – і перший пройде не раніше одинадцятої. Так що не хвилюйся.
Залізнична вітка до війни обслуговувала лісорозробки, а коли був створений підземний завод, по ній почали вивозити його продукцію: бомби, міни, снаряди. Вибух поїзда повинен був надовго закупорити вітку.
… В той час, коли Генріх, Гуго й Алім поверталися з бойового завдання, Марквардт і Юргенс уважно слухали Гольдвассера, який з'явився з повноваженнями з-за океану.
Вікна кімнати в особняку Марквардта були наглухо задрапіровані. На столі стояли початі пляшки вина, бокали.
– Ви бачите самі, що розпад уже почався і він буде прогресувати, – говорив Гольдвассер. – Антонеску арештований, Румунія перестає бути союзником. Болгари запропонували німцям залишити країну під загрозою роззброєння. На Польщу і Чехословаччину ніяких надій. Лишилися, власне кажучи, одні угорці, та й вони…
Гольдвассер відпив з бокалу кілька ковтків вина. Цей американець німецького походження був уже немолодий. Худе, довге, чисто виголене і досить таки потріпане часом його обличчя являло різкий контраст з вгодованими фізіономіями співбесідників. Випустивши кілька кілець диму і простеживши, як вони піднялися вгору й розтанули в повітрі, він заговорив:
– Я тільки що повернувся із Страсбурга, де відбулася важлива нарада з вашими представниками. Плани відродження німецької промисловості після війни і співробітництво з американцями цілком реальні. В усякому разі, німці повинні бути готові відігравати визначену їм провидінням роль навіть після найгіршого
– Як з людьми? – запитав Марквардт.
– Клички, паролі, адреси я заберу з собою. Про них ми потурбуємось…
Гольдвассер не встиг закінчити фразу. Десь за містом пролунав далекий глухий вибух. Виникла заграва пожежі, яка супроводжувалась новими вибухами.
Співрозмовники мовчки перезирнулися. Обличчя Гольдвассера посіріло. Він підійшов до вікна, немов бажаючи на власні очі побачити те, що трапилось.
А трапилось те, що по залізничній вітці пішов состав, навантажений авіабомбами, і міна Гуго чудово виконала свою роль.
Весь день у місті тільки й говорили про цю нічну подію.
Вечір приніс нове випробування. В темряві над містом з'явилися бомбардувальники. Повітряна тривога і зенітний вогонь викликали паніку. Люди забігали по вулицях, але на місто не впало жодної бомби. Бомбовози пройшли вздовж полотна залізниці, повернули ліворуч і зробили два заходи над лісом.
Від вибуху здригнулася земля. Шибки уціліли лише в небагатьох будинках. Над місцем, де знаходився підземний завод, піднялася величезна хмара диму. Бомби, снаряди і міни рвалися до пізньої ночі. Підземний завод перестав існувати.
Безтурботне містечко раптом заметушилося. Дрібні ділки, комерсанти, господарі ресторанів, підприємств, службовці міського управління почали квапливо збиратися в дорогу. «Тікати, тікати!» зашуміли всі. «Чого зволікають американці? – шепотіли налякані бюргери. – Чому вони не йдуть?» Американці й англійці не поспішали, і треба було йти до них назустріч.
В робітничому передмісті панував спокій. Ніхто нікуди не збирався, не поспішав, ніхто не вкладав речей. Провінціальне містечко несподівано розділилося на дві частини, і відразу стала відчутною соціальна суть кожної з цих частин.
VIII
Юргенс прокинувся, як звичайно, рано, виконав гімнастичні вправи, обтерся холодною водою і, чекаючи сніданку, почав ходити по кімнаті. В руках у нього був російський словник – річ, яка стала в останній час обов'язковою.
З вікон віяло осінньою прохолодою. Пізні квіти на клумбах і трава в газонах були вкриті щедрою ранковою росою.
В місті сталися помітні зміни. Воно аж кишіло солдатами розгромлених на фронті підрозділів і частин, які наново формувалися тут; школи, кінотеатри, готелі були зайняті військовими. Ні за які гроші не можна було дістати масла, цукру або натурального кофе. Німецькі банкноти втратили всяку ціну, і городяни вдавалися до мінових операцій. На чорному ринку, вже не соромлячись, відкрито пропонували будь-яку іноземну валюту.