Таємні стежки
Шрифт:
Випивши склянку кофе і майже не доторкнувшись до їжі, Юргенс прийняв Долінгера.
Вимогливий спеціаліст, який добре знає свою справу, Долінгер схвально відізвався про своїх учнів – Ожогіна і Грязнова.
Юргенс уважно слухав його, зрідка дмухаючи на палець.
– Самостійно зможуть працювати? – запитав він.
– Без усякого сумніву, – запевнив Долінгер.
– А якщо пошлемо без техніки?
Долінгер посміхнувся:
– Вони зараз тримають зі мною зв'язок на рації, зібраній ними самими, без моєї допомоги.
– Гаразд…
– Я вже якось доповідав вам, що у господаря будинку, де живуть Ожогін і Грязнов, чорноробом працює військовополонений, якийсь Алім Ризаматов. Ви тоді не заперечували проти зближення з ним. Учора мені Ожогін розповів, що зближення між ними досягнуто. Ожогін вважає, що Ризаматов, маючи зв'язки в Узбекистані, може принести нам деяку користь.
Он як! Ці росіяни – недурні хлопці. Юргенс і сам думав про можливість використати цього узбека.
– Все зрозуміло, – перебив він Долінгера – Зробіть так, щоб непомітно для господаря будинку Ожогін привів до мене цього Ризаматова. А взагалі цих росіян треба днями відрядити до оперативного центра – нехай добре потренуються місяців зо два.
Коли смеркло, до кабінету Юргенса зайшли Ожогін і Ризаматов. Юргенс сидів у своєму кріслі з високою спинкою.
Він уважно подивився на молодого стрункого супутника Ожогіна і заговорив російською мовою.
– Скільки вам років?
Алім відповів.
– Коли і як ви потрапили в Німеччину?
Ризаматов назвав дату і розповів заздалегідь вигадані подробиці свого «полонення».
– У вас є родичі в Узбекистані?
Хоча в Аліма був тільки брат, він перерахував не менше десятка вигаданих родичів, додавши при цьому, що, можливо, декого з них уже немає в живих.
Ідучи до Юргенса, Микита Родіонович заздалегідь постарався врахувати запитання, на які доведеться відповідати, тому Алім відповідав не бентежачись, чітко й коротко.
Це сподобалося Юргенсу. Він продовжував цікавитись біографічними даними Аліма: освітою, професією, належністю до партії, до комсомолу.
– Так, так… – кивав головою Юргенс. – Попрошу вас вийти, – сказав він нарешті Алімові.
Залишившись сам на сам із Ожогіним, Юргенс поцікавився, яка думка про Аліма склалася в Микити Родіоновича. Той сказав, що Ризаматов – цілком придатна для справи людина. Крім того, не можна не враховувати, що коли Ожогін з'явиться в Узбекистані, – стануть в пригоді зв'язки, знайомства, а знайомства краще підготовляти завчасно.
– Вірно, – сказав Юргенс і ляснув долонею по столу. – А як він сприйме це? Як він ставиться до радянської влади?
Микита Родіонович знизав плечима:
– Гадаю, що байдуже. Ризаматов не дурень і піде з нами. У нього є родичі, які були репресовані, як буржуазні націоналісти…
– Дуже добре! Нехай зайде.
Ожогін покликав Ризаматова до кабінету. Алім зайшов так само спокійно, і догадатись по його обличчю хвилювався він чи ні, було неможливо.
– Сідайте, – запросив Юргенс і, покликавши служника,
Алім сидів на дивані з наївним обличчям і з цікавістю розглядав кабінет, чекаючи продовження розмови.
Вино появилося через кілька хвилин. Юргенс наповнив три бокали і запропонував випити за дружбу. Випили.
Юргенс пройшовся по кабінету, зупинився біля Аліма і заговорив:
– Пан Ожогін вважає вас хорошою людиною і хоче, щоб ви були його помічником у тій справі, яку я йому доручив.
– А я не знаю, хто ви, – сміливо промовив Алім фразу, яку заздалегідь підготував.
Юргенс звів брови і стримав посмішку. Поведінка Ризаматова чимсь нагадала йому поведінку Грязнова при першому візиті до нього восени минулого року.
– Я представник німецької військової розвідки, – сказав він. – Це не бентежить вас?
Ризаматов заперечливо похитав головою.
– І чудово. Ви не повинні звертати, уваги на те, що Німеччина зазнає поразки. Тепер це не має великого значення. Не буде націонал-соціалістичної Німеччини – буде інша Німеччина. У нас є міцні й надійні друзі. Я гарантую вам постійну роботу і добру винагороду. Матеріально ви не будете потребувати нічого навіть тоді, коли повернетеся до себе в Радянську Росію. Вам забезпечено добре майбутнє.
– Розумію, – кивнув головою Ризаматов. – Але що я повинен робити?
– Все, що вимагатиме від вас пан Ожогін. Ви будете безпосередньо зв'язані з ним.
Алім удавано замислився.
– Не соромтесь, кажіть правду, – підбадьорював його Юргенс.
Алім продовжував мовчати.
– Ну?
Нарешті Алім відповів, що згодний.
– Ви будете жити вільно і забезпечено, – запевнив Юргенс. – Але ваше благополуччя віднині залежатиме від вас самих і, головне, від того, чи виконаєте ви свою обіцянку бути другом Німеччини, що б там не трапилося.
– Я хазяїн своєму слову, – сказав Ризаматов.
– Ну й добре!
… Коли Алім пішов, Юргенс повідомив, що виникла необхідність відрядити їх, Ожогіна й Грязнова. до оперативного радіоцентра розташованого ближче до фронту
– Там ви обидва будете тренуватися в умовах, наближених до бойової дійсності, і остаточно закріпите одержані знання. Відправлять вас завтра.
Майбутня поїздка не була несподіванкою. Щоправда, вона трохи порушувала намічені друзями плани, але уникнути її було неможливо.
Долінгер якось уже натякав Ожогіну, що не виключена можливість відрядження їх у прифронтову смугу.
– Надовго? – спитав Микита Родіонович.
– На місяць-півтора, не більше.
– Назад ми повернемось?
– Так, за всяких обставин.
IX
Старовинний стінний годинник пробив дванадцяту ночі. В ту ж мить пролунав дзвін в іншому кінці кімнати, де містився годинник у різьбленому дерев'яному футлярі.
Кімната нагадувала антикварний магазин.