Таємні стежки
Шрифт:
Потім прийшло повідомлення, що Карл Вагнер загинув на фронті.
– Хто ви такі? – не зміг утриматись Вагнер. – Звідки ви?
– Я і мій друг – росіяни, – відповів Ожогін.
Цього старий ніяк не сподівався.
– Так, росіяни, – підтвердив Микита Родіонович. – І не ті, за кого ви пас вважаєте.
Перебування сина Вагнера серед радянських партизанів, про що було одержано повідомлення з Великої землі, давало підставу говорити з господарем будинку відверто, а відгуки Юргенса і Моллера про нього зайвий раз свідчили на користь старого архітектора. Був, звичайно, в усьому цьому
А в душі Вагнера боролися протилежні почуття. Він знав, на що здатні гестапівці. Їм не дорого оголосити, що Карл живий, коли він насправді мертвий, або що Карл перейшов на бік радянських партизанів. Якщо всьому повірити, легко потрапити в підготовлену пастку. Чим міг квартирант підтвердити свої слова? Нічим.
– Не говоріть про сина… Не жартуйте з старою людиною… з батьком, – промовив нарешті Вагнер, підводячись. – Це злі жарти.
Микита Родіонович відчував боротьбу в душі Вагнера і вирішив вдатись до останнього, найрішучішого аргументу, який міг розвіяти всі сумніви старого архітектора.
– Повірте мені, Вагнер, як російському комуністу. Карл живий. Але мене цікавить інше… Скажіть, де зберігається партійний квиток вашого покійного сина Отто?
Вагнер здригнувся, різко підвів Голову. Про це знали тільки він і Карл. Отто пішов з дому тоді, востаннє, з партійним квитком. Старому Вагнеру не вдалось і поховати сина. Про це потурбувалися гестапівці. А його партійний квиток приніс Гуго. Вагнер з молодшим сином сховали квиток. Куди – про це, крім них, не знала жодна жива душа.
– Ви мовчите, – продовжував Ожогін. – Ну що ж, я можу показати вам сам, де зберігається квиток, разом у кладовку.
– Вірю, вірю, не треба… Це міг сказати вам тільки Карл… – І, схопившись рукою за край стола, Вагнер важко опустився в крісло.
VI
Снідали вп'ятьох – п'ятим був Гуго Абіх. Сніданок проходив пожвавлено. Розмова йшла про останні події.
У ставці Гітлера розірвалася бомба. Кілька чоловік з оточення фюрера було поранено, двоє вмерло. Гітлер відбувся невеликими синяками: замах не досяг мети.
– Незрозуміло, як потрапила бомба в це лігво, адже туди ходять не всі, – сказав Вагнер.
Гуго Абіх був більш інформований про подію. Він розповів, що портфель з бомбою залишив полковник Штауффенберг після доповіді. За чутками, у змові брали участь видні військові. Гуго перерахував відомі всім імена: генерал-фельдмаршал фон Вінлебен, генерал-лейтенант фон Хазе, генерал-полковник Бек, генерал-полковник Геппнер, генерал Ольбріхт, генерал-майор Штиф. Їм нібито вдалося захопити вузол зв'язку, приміщення верховного командування сухопутної армії. Але все закінчилось провалом…
– Базікають багато, – продовжував Гуго. – Одні кажуть, що мова йде про змову купки офіцерів, інші – про справжній генеральський бунт проти бездарного військового керівництва Гітлера. В усякому разі, хто б не були змовники, цей замах знаменний.
– Я дуже радий тому, що трапилось, – сказав Вагнер. – Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.
– Так, народ повинен це зробити, – твердо промовив
Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.
Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.
У розмову втрутився Микита Родіонович:
– Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.
– Це скидається на істину, – погодився Гуго.
Він подивився на годинник і почав прощатись: не можна було спізнюватись на роботу.
В кімнаті було душно. Всі вийшли в сад. Під його тінистими деревами трималася прохолода. Ожогін і Вагнер сіли на лаву, Андрій та Алім проти них на траву. Закурили.
Вагнер спитав:
– Скажіть правду: росіяни. з презирством ставляться до нас, німців, після того, що трапилось?
Микита Родіонович похитав головою:
– Наш народ, Альфреде Августовичу, ненавидить фашизм. Ми знаємо, що гітлерівці винні в духовному виродженні Німеччини. І ніщо не зупинить росіян, які прагнуть розгромити фашизм.
– Так… – тихо промовив Вагнер, ніби не чуючи сказаного Ожогіним і продовжуючи свою думку. – Добре, що є на світі Радянська Росія. Пройшовши через велику гіркоту поразки, німецький народ підніметься і створить справді вільну Німеччину… – Старий замовк, але його думка продовжувала працювати, і він замість слів тільки кивав головою і мружив свої розумні очі.
В останні дні Вагнера не залишало почуття величезної радості: про що б він не думав, перед ним поставало обличчя молодшого сина.
Вночі Ожогін і Грязнов провели черговий радіосеанс з Великою землею. Налагодився регулярний зв'язок: можна було радитись, одержувати вказівки, дізнаватися про події в Радянській країні і на фронтах.
Війна посувалася до кордонів Німеччини. Місто, від якого фронт був ще далеко, вже готувалося до захисту з повітря, і з землі. На його дальніх підступах ішло будівництво оборонних рубежів. Але тільки зі сходу: на західній околиці ніяких робіт не велося.
Вранці Вагнер показав Микиті Родіоновичу нову листівку. В ній говорилося, що радянські війська спільно з польською армією пересікли радянсько-польський кордон і вступили на територію Польщі.