Таємні стежки
Шрифт:
– На яке майбутнє?
– За поганим завжди йде добре, як за ніччю – день, як за бурею – хороша погода…
– Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… – Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. – Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.
В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…
– І
– Щоб ти все це зберіг, – пошепки промовив Рудольф. – Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.
– Гаразд. Закрий, – трохи подумавши, сказав Вагнер.
– Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.
– Гаразд. Закрий! – роздратовано повторив старий.
Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер – з племінником. Ожогін – з Грязновим, Абіх – з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.
Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.
– Падлюка! – прошепотів Андрій.
– Так, напевно, Абіх має рацію, – сказав Микита Родіонович.
Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.
В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.
– Прошу сідати, – сказав, посміхаючись, майор. – Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса – Вагнера.
Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.
– Скарг у нас поки що немає, – поспішив відповісти Ожогін.
– Не заважає він вам?
– Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.
Майор знову посміхнувся:
– Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?
– Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, – відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.
Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:
– Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.
– Він учасник нашої групи, – твердо сказав Ожогін.
– Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?
– Узбек.
– Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? – Фохт примружив очі.
Ожогін знизав плечима:
– Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.
– У це поняття можна вкласти дуже багато, – сказав майор. – Мені хочеться
Микита Родіонович усміхнувся:
– Як і всі ми: повітрям.
Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.
– Це в прямому значенні, – сухо, але ввічливо промовив він. – Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.
– Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.
Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.
– Інакше й бути не може, – сказав він. – Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.
Ожогін схилив голову на знак згоди.
– Ви повинні розуміти, – м'яко продовжував Фохт, – що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?
– Думаю, що ні, – відповів Микита Родіонович. – Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.
– Це дурниці! – сказав майор. – Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.
Ожогін кивнув головою.
– Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. – Майор встав.
Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:
– Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.
На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.
Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.
– Ну як? – спитав він.
– Є про що поговорити! – весело відгукнувся Грязнов.
– У нас теж є що розповісти, – сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.
Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.
– Що це таке? – здивувалися Ожогін і Грязнов.
– Таємниця, яка вас цікавила.
– От так штука! Ну, а де ж сам племінник? – спитав Андрій.
– Ого! Він уже далеко.
Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, – російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка – з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.