Таємні стежки
Шрифт:
– По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, – перебив Микита Родіонович шефа.
Юргенс посміхнувся.
В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.
– Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, – заявив він, прощаючись.
XV
Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися
– Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, – промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.
Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.
– «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», – прочитав він. – Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.
– Тільки собі? – спитав Альфред Августович.
– Гадаю, що його приклад наслідують і інші.
– Я не проти того, щоб побувати на їх похороні! – засміявся Вагнер.
– Є ще одна новина, – сказав Гуго, – на цей раз спеціально для наших російських товаришів. «Сьогодні вночі передчасно помер офіцер розвідувальної служби пан Карл Юргенс…»
– Хто? – майже скрикнув Ожогін.
– Карл Юргенс, – посміхаючись, повторив Абіх.
Усі здивовано перезирнулися. Микита Родіонович майже вихопив газету з рук Гуго, прочитав об'яву про себе, потім уголос і застиг у розгубленій позі:
– Що за чортовиння… Невже він?
Андрій розсміявся:
– Ми з вами, Микито Родіоновичу, всіх пережили: і марквардтів, і кібіців, і юргенсів, і гунке…
– Як же це так? – Микита Родіонович замислився і, неначе розмовляючи сам з собою, повільно промовив – У цьому багато незрозумілого. Як хочете, мені навіть не віриться, що йдеться про нашого шефа. Може, на той світ пішов його однофамілець?
– А що, коли піти? – запропонував Алім.
– Куди? – спитав Абіх.
– До нього в особняк.
Ожогін встав і схвильовано почав ходити по кімнаті. Об'ява про смерть Юргенса сплутала всі карти. Після довгої, напруженої роботи друзі залишились «біля розбитого корита». Всі їх шефи або втекли, або арештовані, або померли.
До міста наближалися американські війська. Вони вже вступили у Кельн.
«Усе розвалюється, і їм тепер не до нас», подумав Микита Родіонович. Однак думка про те, що об'ява в газеті має відношення до їх шефа, примусила Ожогіна погодитися з пропозицією Аліма й піти в особняк.
Біля парадних дверей резиденції Юргенса стояли два камуфльовані
Служник, який впустив Ожогіна, здавався розгубленим.
– Ви чули? – спитав він Ожогіна.
Микита Родіонович відповів, що дізнався з газети, але не повірив і прийшов особисто переконатись.
– Смерть нікого і ніколи не обдурює, – багатозначно промовив служник і журно похитав головою. – Ходімо, я вас проведу. Можливо, ви будете потрібні.
Похмурий зал був порожній. З кабінету доносилися стримані голоси. Ожогін постукав у двері. Чоловічий голос дозволив зайти.
Перше, що йому впало у вічі – це_ відкритий стінний сейф, що зіяв наче чорна яма. На підлозі біля нього лежала купа паперів у папках, згортках. Два гестапівці, один з них – уже знайомий друзям майор фохт, хазяйнували в кабінеті. Майор перебирав біля столу пачку якихось паперів, а його колега, сидячи збоку, писав під диктовку. Очевидно, провадився опис паперів.
– А-а, пане Ожогін! – фамільярно звернувся майор до прибулого. – Ви не можете пролити світло на Цю темну історію?
– Я тільки що дізнався про це з газети, – відповів Микита Родіонович.
– Пізнувато, пізнувато… Але краще пізно ніж ніколи.
Ожогін подивився навколо.
– Що трапилося? – звернувся він до майора. – Якщо, звичайно, не секрет.
– Ви знайомі з розташуванням кімнат? – спитав Фохт замість відповіді.
Микита Родіонович ствердно кивнув головою: він бував у Юргенса неодноразово і добре знає його будинок.
– Пройдіть у спальню, – сказав майор, – дружина все розповість, – і чомусь розсміявся.
У спальні Ожогін застав дружину і сина Юргенса. Пані Юргенс підвелася назустріч гостю, а син продовжував сидіти на дивані з книгою в руках.
– Хто б міг сподіватися… – промовила пані Юргенс і затулила обличчя носовою хусточкою. – Хто б міг подумати… Ні, я не переживу. Карла! В мене невистачить сили…
Микита Родіонович посадив жінку в глибоке крісло, сів напроти і подивився на Юргенса-молодшого. Смерть батька, здається, не хвилювала його і не вивела із звичайної колії.
«Дивна сімейка!» подумав Ожогін.
Дружина Юргенса, спершись на спинку крісла, тихо стогнала. Але вона швидко отямилась і без розпитувань з боку гостя розповіла, як це все трапилось.
– Я спала… це було о третій годині ночі. І раптом чую – постріл… Я сплю дуже чуйно, прокидаюся від найменшого шарудіння… Я схопилася і побачила, що Карла біля мене немає. А він… а він уже лежав біля стола. Я підбігла… Господи, який жах! – Вона заломила руки і знову затулила обличчя хусточкою. – Він стріляв у рот з великого пістолета… У нього вискочили очі, відлетів череп. Ні-ні, я не можу згадувати про це…