Таємні стежки
Шрифт:
Той знизав плечима:
– Бій. Або, може, літаки.
Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.
– Ідуть танки, – повідомив він Аліму, – але чиї і куди, невідомо.
Треба було чекати ранку.
Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за
– Союзники! – вигукнув Алім.
– Так, американці, – підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.
Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.
– Ходімо назад, – запропонував Андрій.
Друзі звернули в провулок і попрямували додому.
– Напевно, незабаром кінець війні, – висловив свою думку Алім. – От було б добре!
Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.
– Ну як? – стривожено запитав він.
– У місті американці, – відповів Грязнов.
– Прийшли все-таки, – похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.
Постоявши деякий час біля огорожі, він подивився в сад, потім пройшов по алеї до яблуні і повернувся назад, його погляд зупинився на залишеному біля дерева заступі. Вагнер не допускав безладдя в господарстві, але зараз він, здається, не помітив заступа. Він байдуже дивився кудись у простір, очі його були широко розплющені, і глибокий сум заслав їх вологою поволокою.
XVIII
На п'ятий день після вступу американських військ у місто Вагнеру об'явили, що в його будинку житимуть два офіцери, і наказали приготувати кімнату. Вагнер мовчки, зовсім байдуже вислухав квартирмейстера і кивком голови дав згоду. Коли двері зачинилися, він зайшов до їдальні і важко опустився в крісло. Останнім часом Вагнер став невпізнанним: змарнів, постарів. Усе рідше й рідше виходив у сад, хоч там уже наливалися соком дерева і розпукувалися набубнявілі бруньки. Він ніби забув про свої любимі яблуні, про свій сад.
– Не того, не того я чекав, – весь час сумно повторював він.
Повідомлення про нових квартирантів було ще одним ударом для нього.
– Куди ж ми їх помістимо? – спитав Алім у Вагнера.
Вагнер, здавалося, не чув запитання. Він навіть не обернувся до свого друга і тільки глибоко зітхнув. Алім поклав руку йому на плече і спробував відвернути його увагу від безрадісних думок.
– Пустимо їх у спальню, там вони не заважатимуть нам, а самі перейдемо до вашого кабінету.
– Мені однаково. Робіть, як хочете.
Вагнер встав, підійшов до піаніно і замкнув його, вийняв свічки, які останній раз
– Погано старому, зовсім погано, – сказав Алім.
Андрій розумів стан Вагнера. З приходом американців у нього підірвалася віра в майбутнє, зникла надія на спільне життя з сином. Старий архітектор відчував, що його син, який став радянським партизаном, не захоче тепер повернутися сюди, коли в місті американці
Старого ледве впросили вийти в їдальню. Він так само мовчки сів у своє крісло і неохоче почав їсти.
Тільки-но друзі закінчили перше, як до кімнати,_ не постукавши, зайшов один із квартирантів. Це був кістлявий майор, високий на зріст, з пихатим виразом обличчя. За ним ішов негр-солдат з двома великими чемоданами, оббитими жовтою шкірою.
– Хеллоу! – кинув майор сухо і, не чекаючи відповіді, спитав: – Де кімната?
Алім мовчки встав з-за столу і провів майора у спальню.
Через хвилину Алім повернувся і тихо повідомив:
– Влаштовується, розкладає речі.
Знову взялися за перерваний обід, але закінчити його не вдалося. Майор вийшов у їдальню і, ні до кого не звертаючись, зажадав, щоб йому приготували ванну. Вагнер мовчки подивився на американця і знизав плечима. Майор повторив вимогу. Тоді Альфред Августович встав і, стримуючи обурення, промовив:
– У будинку немає слуг.
– Немає, так будуть!
– Сумніваюсь.
Майор окинув Вагнера холодним поглядом і ступив крок до нього. Але між ним і старим став Андрій.
Андрій був трохи нижчий за американця, та ширший у плечах і в грудях.
– А ви хто? – не змінюючи пози боксера, що готується до бою, процідив американець.
– Він офіцер Радянської Армії, – відповів за Андрія Абіх.
– Союзник? – здивовано перепитав майор.
Андрій кивнув головою.
– А як ви сюди потрапили?
– Це не його вина, – сказав Гуго.
– Он воно що!.. Розумію… Вашу руку! Я майор Ніксон.
Андрій, переборовши себе, подав руку.
– А цей? – спитав Ніксон, кинувши вбік Вагнера.
– Теж союзник. В його будинку Грязнов живе з своїми друзями майже рік, – пояснив Гуго.
– Дивна колізія! – промовив Ніксон.
На цьому інцидент був вичерпаний.
Другий постоялець, капітан Джек Аллен, прийшов двома годинами пізніше і без супроводжуючих. Крім маленького легкого саквояжу і великої польової сумки з планшетом, у нього нічого не було. Повісивши шинель і вмившись, він попросив дозволу оглянути будинок. З великою цікавістю розглядав архітектурні проекти, розвішані на стінах, і коли дізнався, що Вагнер архітектор, довго й тепло тис йому руку.