Таємні стежки
Шрифт:
– Де ж тіло покійного? – спитав Микита Родіонович.
– Там… там… – Вона невиразно махнула рукою кудись убік.
– Він що-небудь залишив?
– Так… – Пані Юргенс встала, підійшла до туалетного столика і, взявши невеликий аркуш паперу, подала його Ожогіну.
Микита Родіонович побачив знайомий почерк Юргенса.
Він писав:
«Дорогі мої Луїза і Петер! Я не можу пережити смерті Німеччини і повинен вмерти раніше за неї. Прийде час, і ви виправдаєте мій вчинок. Нікого не звинувачую у своїй смерті, крім історії, яку Геббельс заслужено назвав «продажною
Прочитавши листа, Ожогін продовжував машинально дивитися на клапоть паперу, думаючи про те, що якби Юргенс не сам вирішив свою долю, то за нього її вирішили б інші, і в найближчий час.
На похорон Юргенса зібралося багато людей. Тут були невідомі Ожогіну і Грязнову цивільні, військові, гестапівці, есесівці, взвод автоматників, духовий оркестр.
Юргенс лежав у відкритій труні. Обличчя його було накрите серпанковою тканиною. За штабною машиною, на якій везли труну, йшла дружина покійного. З одного боку її підтримував син, з другого – високий худий дід.
На другий день після похорону в особняку Юргенса розмістився штаб військової частини. Дружина, син і вірний служник покійного виїхали з міста.
Самогубство Юргенса викликало у друзів розгубленість. У критичний момент, коли було вже очевидно, що в місто повинні прийти американці, Ожогін, Грязнов і Ризаматов лишилися самі, без будь-якого плану дій, не маючи зв'язку з Батьківщиною. Все, що намічалося німецькою розвідкою по відношенню до них, зруйнувалося.
– Погана справа! – сказав Андрій, коли вони повернулися з похорону. – Я пропоную пробиратися назустріч нашим, на схід.
Ожогін замислився.
Наближення американських військ, не могло його не турбувати. Через якихось три-чотири дні місто буде окуповане американцями. Звичайно, вони союзники, вони повинні допомогти росіянам, які перебувають у цьому місті, повернутися на батьківщину. Але як пояснять американцям свою присутність тут Ожогін і Грязнов? Вони не військовополонені, не перебувають у таборах, не мають будь-яких документів, що свідчили б про їх належність до Радянської Армії. До того ж у місті залишаться гестапівці, які з помсти або просто вислужуючись перед американцями видадуть Ожогіна й Грязнова. Тоді – а це найімовірніше – американці поставлять їх обох, а разом і Аліма, перед військово-польовим судом і, чого доброго, розстріляють. Можна, звичайно, наполягати, щоб американці запитали радянське командування, але вони можуть погодитись на це, а можуть і відмовити. Варіант, запропонований Андрієм, безумовно привабливий, але… чи мають вони право кинути довірену їм Батьківщиною ділянку роботи?
Треба виходити з того, що б вони робили, якби насправді вважалися людьми німецької розвідки. Він і Андрій повинні виконати свою роль і вони виконають її будь-що!
XVI
Микита Родіонович прокинувся рано. Встав, умився, вийшов у сад. Уже зійшло сонце, легкий вітерець шепотів у вітах дерев.
Ожогін пройшовся вздовж алеї, торкнув рукою гілку яблуні. Вона налилася живлючою вологою, бруньки набубнявіли, округлилися,
«Додому… як хочеться додому!»
Микита Родіонович сів на вологу лаву і затулив обличчя руками.
Ні! Так не можна. Вони надто звикли до ролі утриманців Юргенса. Треба робити нові кроки, обов'язково щось робити… Ожогін устав з лави і попрямував додому.
Майнула думка піти в гестапо, спробувати дізнатись про обстановку і, на крайній випадок, порадитися з майором Фохтом.
Ожогін подивився на годинник – було коло восьми годин ранку.
«Піду… Спробую».
Він піднявся у свою кімнату, одягнувся й вийшов.
Вулиці були майже порожніми. Правда, біля хлібного магазина стояла черга, але ніхто не галасував, як звичайно. Під вікном висів великий жовтий аркуш паперу з написом: «Продажу немає». Однак люди, очевидно, чекали появи господаря, сподіваючись, що він повідомить щось втішне.
На центральних вулицях, зрідка траплялися перехожі, рухалися навантажені машини – майже всі під охороною. Біля гестапо панувало незвичайне пожвавлення: підходили і відходили грузовики, взвод автоматників перегородив значну частину вулиці і нікого не пропускав.
Коли Ожогін підійшов, патруль зупинив його і зажадав перепустку. Микита Родіонович подав дозвіл, одержаний ще взимку від майора. Солдат покрутив його в руках, повів плечем і покликав лейтенанта. Той заявив, що в будинок гестапо вхід стороннім заборонено.
Микита Родіонович почав придумувати найпереконливіші доводи.
– В будинок пропускаються тільки співробітники, – перервав лейтенант і додав: – У них особливі перепустки.
– Я прошу доповісти майору, – спробував умовити есесівця Микита Родіонович.
– Це не входить у мої обов'язки, – ліниво відповів лейтенант і широко позіхнув.
По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.
– Мені дуже потрібно, – наполягав Ожогін.
– Нічим не можу допомогти, – відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: – Отак-то…
– Я почекаю кого-небудь з працівників, – не здавався Микита Родіонович.
Лейтенант відійшов, знизавши плечима.
Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір'я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.
«Вивозять справи», подумав Ожогін.
Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.
Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.
Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам'ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.