Таємні стежки
Шрифт:
Перед обідом Рибар сказав:
– Я дістав у друзів пляшку доброї слив'янки. І ми її зараз розіп'ємо.
Старенька подала на стіл варену картоплю з приправою із смаженої цибулі, кисле молоко… Господар розлив слив'янку в маленькі скляночки.
– За зустріч і за дружбу! – сказав він. Чокнулися й випили. Рибар запропонував новий тост.
– За партизанів! За тих, хто загинув. За мою дружину Лолу…
Коли випили, почувся стукіт у двері. Рибар вийшов у передню і через кілька секунд повернувся.
– Серед
– Ні, ні! – відповів Ожогін.
– Отже, я не помилився.
Почекавши деякий час, щоб господар не міг зв'язати їх відхід з появою посланця, друзі сказали, що їм треба обов'язково потрапити до радянської комендатури, і вийшли з будинку. На другому кінці кварталу їх чекала людина з забинтованою рукою. Через півтори-дві години Ожогін, Грязнов і Ризаматов уже розмовляли з радянським комендантом, у званні майора.
– Виходить, відвоювалися? – посміхнувся майор, повертаючи проглянуті документи. – Завтра вже будете в Москві. Скажіть свою адресу. Я раненько пришлю машину, а то до аеродрому далеко. А поки що відпочивайте.
… Як і минулої ночі, господар розіслав на підлозі густу повстину, накрив її грубошерстою ковдрою, простирадлами, поклав подушки.
– Лягайте раніше, якщо рано вставати, – порадив він і пішов у другу кімнату.
Друзі лягли, і майже відразу в кімнаті запанувала тиша… О восьмій годині ранку вони зайняли місця в багатомісному радянському літаку Через десять хвилин літак відірвався від землі, зробив коло й ліг на курс Хотілося підігнати його, щоб він летів швидше, швидше…
Частина третя
І
В жаркий літній полудень сорок сьомого року пасажирський літак м'яко приземлився на аеродромі великого південного міста.
Разом з іншими пасажирами з літака вийшов і Микита Родіонович Ожогін. Він повертався з Москви, де пробув близько місяця, приймаючи обладнання для електростанцій, на одній з яких він працював інженером.
Біля входу в пасажирський зал Ожогін звернув увагу на градусник, який висів на стіні. Придивився: стовпчик ртуті показував сорок три вище нуля.
«Ого! Нічого собі! В затінку – сорок три…»
Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа – і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря – все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.
– Микито! Здрастуй! – пролунало поруч, і хтось
– Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!
– Трохи не запізнився, – промовив Костянтин, обіймаючи брата. – Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!
Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.
– А ти змінився, – сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. – Може, мені так здається?
Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим на Микиту Родіоновича: і правильними рисами обличчя, і темними задумливими очима, і кольором волосся. Подібність між ними збільшувалась, коли він усміхався. Тільки на зріст Костянтин був трохи нижчий від брата.
– Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, – ніби виправдуючись, відповів Костянтин. – Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.
– І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! – пожартував Микита Родіонович. – Завжди ти відсутній…
Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.
– Ну й пече! – поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.
– Так, добре пече, на повну потужність, – підтвердив Костянтин.
По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.
Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.
Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення – отже, і лист місцевий…
– Коли одержав? – спитав Микита Родіонович.
– У п'ятницю.
– Рівно тиждень тому?
– Так. Сьогодні теж п'ятниця.
Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.
– Розривай і читай, – квапив Костянтин, – а потім я тобі ще щось розповім.
– Справді?.. – непевно протягнув Микита Родіонович.
Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.
Маленька записка мала такий зміст:
«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».
Підпису не було.
– Що трапилось? – тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.