Таємні стежки
Шрифт:
Підійшов трамвай. Саткинбай кинув на дівчат погляд, сповнений гидливості, сплюнув убік і слідом за ними ввійшов у вагон.
Користуючись тіснотою у вагоні, Саткинбай проштовхався до Саодатхон і, ніби ненавмисно, наступив на її маленьку ногу.
Дівчина скрикнула від болю, і на її очі набігли сльози.
Бабуся, яка сиділа тут же, підсліпуватими очима докірливо подивилася на Саткинбая, похитала головою, але нічого не сказала.
Через три зупинки Саткинбай зійшов з трамвая. Перейшовши через великий красивий міст,
Туркестану, старого Туркестану не було. В місто непереборно, владно ввірвалося нове. Відступали, безслідно зникали мазанки, зигзагоподібні безокі вулички, мечеті, дували. Нове тіснило їх перспективою широких вулиць, громаддям будинків, зеленню парків і скверів, стрункими рядами дерев, чіткими лініями зрошувальних каналів.
Саткинбай міцно заплющив очі. Йому здалося, що він спить і коли відкриє очі – все це зникне. Але ні, місто шуміло, дзвеніли трамваї, басисто гули сирени автомашин, не вгаваючи розмовляли люди.
– Тікати, тікати звідси! – прошепотів Саткинбай і швидко пішов до околиці міста.
Він ішов довго, не оглядаючись, не звертаючи уваги на людей, і тільки тоді, коли гамірні вулиці лишились позаду і він опинився серед високих глиняних дувалів, уповільнив кроки і поглянув навкруги.
Вулиця була глуха, безлюдна. Обабіч тіснилися старі, присадкуваті будинки. Через арики були перекинуті напівгнилі дерев'яні місточки.
Саткинбай став почувати себе бадьоріше, впевненіше. «Усе владнається, все буде добре. Хвилюватися нема чого, – заспокоював він себе. – Нема Файзулли – знайдуться інші».
Назустріч дрібними кроками йшла жінка під паранджею. Саткинбай, схвильований, зупинився, пропустив її мимо себе, йому було приємно бачити жінку під паранджею.
До мети було недалеко. Через яку-небудь сотню метрів стояв будинок старого Ширмата, або, як його колись називали, «Харамі», що означає «хитрий».
У двадцятих роках Ширмат переховував Саткинбая і його брата в своєму будинку від чекістів. Ширмат підтримував зв'язок між басмачами та їх посібниками. Це вірна людина і до того ж дуже хитра. Багато хто потрапив тоді за грати, а він уцілів і залишився на волі. Саткинбай пам'ятав, що у Ширмата в саду, біля хауза – водойми – була схована зброя. Ні, Ширмат безумовно вірна людина, якій можна говорити все, не криючись.
«Ось тут, здається», подумав Саткинбай і, нахилившись, пройшов у вузеньку, наче щілина, хвіртку.
Саткинбай не помилився: він стояв у знайомому до дрібниць дворі Ширмата. Кілька дерев зовсім всохло, дувал дуже нахилився, хауз засипаний, але аричок, як і колись, пересікає подвір'я. При вході в будинок Саткинбай зустрівся з літньою жінкою. Вона відійшла вбік і дала йому дорогу. В кімнаті Саткинбай побачив щуплого, обрезклого старого чоловіка в пошарпаному халаті, який сидів на долівці. Здавалося, поява гостя анітрохи не здивувала старого.
«Невже Ширмат?!» подумав Саткинбай, вітаючи господаря.
Той кивнув гостю головою.
– Ширмат-ата? – спитав Саткинбай.
В очах старого на мить блиснув колишній хитруватий вогник. Можливо, це просто здалося Саткинбаю.
– Не впізнаєте? – посміхнувся Саткинбай і подумав: «Як змінився! Дуже змінився!»
Старий був похожий на бродягу-жебрака, яких Саткинбаю так часто доводилося зустрічати в Ірані.
Ширмат ще раз звів байдужі очі на гостя і холодно промовив:
– Ульмас!
У гостя вирвалося полегшене зітхання: впізнав! Ну, якщо Ширмата не зрадила пам'ять, значить усе піде добре.
– Я знаю, – заговорив Ширмат, – ти був далеко. Навіщо повернувся?
– Дерево без вітру не гнеться, – посміхнувся Саткинбай і без усяких вагань вирішив розповісти старому свою історію: чого критися, коли його життя стільки разів було в руках Ширмата!
Він розповів усе від початку до кінця. Від того самого дня, коли вони з братом, захопивши невеликий запас золотих грошей, втекли за кордон, замітаючи і плутаючи сліди, до сьогоднішнього дня. Він нічого не приховав.
І чим більше говорив Саткинбай, тим легше ставало у нього на душі, наче спадав якийсь тягар. Тепер він не сам, тепер їх уже двоє. Ширмат, навчений досвідом, допоможе влаштуватись, підтримає, дасть розумну пораду.
Ширмат слухав мовчки і не переривав гостя. Він, здається, весь перетворився на слух, але очі його, колись сповнені життя, зараз чомусь залишались холодними, нерухомими, напівзаплющеними. Якби Ширмат не погладжував однією рукою другу руку, можна було б подумати, що він спить.
Старий почекав трохи, чи не скаже Саткинбай ще чого-небудь, і спитав:
– Усе?
– Усе… Майже все, – поправився Саткинбай. – Подробиці можна розповісти і потім. Ще встигну.
– Іди, – тихо, але рішуче сказав Ширмат і показав рукою на двері. Рука його тремтіла. – Іди туди, звідки прийшов… Коли вовк втрачає зуби, він більше не виходить на полювання… Відбув своє і сидіти ще раз не маю бажання. Колишнього Ширмата нема. Є старий, хворий Ширмат, який повинен померти спокійно, вдома… Іди швидше! – підвищив він голос. – Інакше покличу зятя – він живе поруч…
Усі думки вилетіли з голови гостя. В серці скипіла лють, спазми здушили горло. Не було чим дихати, затремтіли руки. Саткинбая поривало схопитись і кинутись на цю живу руїну. Але у вікно лилося яскраве денне світло, і Ширмат спокійно, без страху дивився на гостя: він відчував свою силу.
Саткинбай, стримуючи скажену лють, піднявся і вже в дверях промовив крізь зуби:
– Гаразд, це я запам'ятаю! Ти втратив віру в аллаха, старий шакал!
Ширмат сидів, заплющивши очі, і не відповів жодного слова.