Таємні стежки
Шрифт:
… В одному з районних центрів, недалеко від міста, повинна була жити людина Юргенса. Юргенс дав Саткинбаю адресу цієї людини і пароль для зв'язку.
Саткинбай добрався до районного центра на автобусі і після довгих блукань знайшов нарешті те, що шукав. Це був тимчасовий барак, біля якого, в затінку, сиділо кілька чоловік. Саткинбай почекав, поки люди розійшлися, підійшов до барака і звернувся до жінки, яка щойно вийшла.
– Де можна бачити Бражникова?
– Бражникова чи Дражникова? – перепитала жінка.
Саткинбай розгубився. Він забув,
– Шості двері, – сказала жінка.
На стукіт вийшов молодий, років дев'ятнадцяти, хлопець у вимазаному мазутом комбінезоні. На запитання гостя, де можна побачити Дражникова, він сам назвався Дражниковим і запросив до кімнати.
Тут стояли акуратно застелене ліжко, стіл з репродуктором, вузенька етажерка з книгами, стілець.
Саткинбай відразу зрозумів, що має справу не з тим, хто йому потрібен. Прикмети не збігалися: той, за описом Юргенса, був років тридцяти. Саткинбай спитав:
– У вас є брат Данило?
Хлопець допитливо подивився на гостя і, нахмурившись, різко сказав:
– Брата у мене немає! Зрадник Батьківщини, якого я колись вважав за свого брата, перебуває там, де йому належить бути.
Саткинбаю раптом стало душно. Згадавши інструктаж, він не зовсім упевнено промимрив:
– Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…
– Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! – обірвав хлопець.
От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.
І коли б на п'ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.
Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.
… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.
Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.
– Вам описати його зовнішність? – спитав Микита Родіонович.
– Ні, дякую, я вже маю уявлення, – сказав майор. – Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.
Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.
– Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, – додав він на закінчення.
– Правильно зробили, – промовив Шарафов. – Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.
III
«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, –
Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».
Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»
– Здрастуйте, – різко сказав Ожогін. – Карагач.
– Сідайте, – кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.
Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.
«Ще один ворог, – відзначив про себе Микита Родіонович, – і, здається, стріляний горобець».
На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.
– Виходьте! – кинув він, не дивлячись на пасажира.
Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.
– Тут я живу, тут моє постійне житло, – пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.
Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.
Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.
На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.
Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.
– Ви мені все-таки розкажіть, – попросив Саткинбай, – чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?
Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.
– І ви бачили, як його ховали? – продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.
– Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.
– От дружини його я не знав, – признався Саткинбай і похитав головою. – А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.
– А вам звідки це відомо? – посміхнувся Ожогін.
– Як звідки? – здивувався Саткинбай. – З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.