Таємничий острів

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

– А я іще додав би, – сказав підліток, – що до цієї родини належить безліч дуже корисних рослин: фейхоа, що дає чудові плоди; гвоздичне дерево, бутони квітів якого використовують як прянощі; гранатове дерево; eugenia cauliflora, з плодів якої одержують непогане вино; мирт ugni, його сік – смачний алкогольний напій; мирт caryophyllus – з його кори добувають чудову корицю; eugenia pimenta дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний, його ягоди замінюють перець; eucaliptus robusta, з нього добувають дуже смачну манну; eucaliptus Gunei, з перебродженого соку якого готують пиво; нарешті, дерева, відомі під назвою «дерева життя»,

або «залізні дерева», які також належать до родини миртових, що налічує сорок шість родів і тисячу триста видів.

Підлітка не уривали, і він натхненно прочитав товаришам урок із ботаніки. Сайрес Сміт слухав усміхаючись, а Пенкроф – з невимовною гордістю.

– Дуже добре, – сказав Пенкроф, – але я ладен заприсягтися, що всі корисні рослини, які ти назвав, не такі велетні, як оті дерева.

– Ти маєш рацію, Пенкрофе.

– Отже, я лишаюсь при власній думці: велетні ні на що не придатні, – не відступав Пенкроф.

– І все ж таки ви помиляєтесь, Пенкрофе, – промовив інженер. – Саме ці велетні-евкаліпти, під якими ми перебуваємо, дуже корисні.

– Для чого ж?

– Для оздоровлення місцевості, де вони ростуть. Чи відомо вам, як їх називають в Австралії й Новій Зеландії?

– Ні, пане Сайресе, не відомо.

– Їх там називають «лихоманкові дерева».

– Тому, що вони викликають лихоманку?

– Ні, вони їй запобігають!

– Чудово, я собі це занотую, – мовив журналіст.

– Занотуйте, дорогий Спілете, вже доведено, що евкаліпти очищають повітря. Цей природний запобіжний засіб давно випробували в країнах Південної Європи й Північної Африки, в місцевостях, де багато боліт, – і що ви думаєте? Стан здоров’я тамтешніх жителів поступово ставав далеко кращим, ніж перед тим. У районах, укритих евкаліптовими лісами, назавжди зникає переміжна пропасниця. Цей факт уже не підлягає сумніву, що має тішити і нас, поселенців острова Лінкольна.

– О, який острів! Який благословенний острів! – вигукнув Пенкроф. – Кажу ж вам: на ньому є все… Тільки б…

– Знайдеться й це, Пенкрофе, – мовив інженер. – Та пора в дорогу. Пливтимемо, аж поки річка зможе нести пірогу!

Отже, мандрівники вирушили далі й зо дві милі пливли серед величних евкаліптів, які у цій частині лісу здіймалися над усіма іншими деревами. Простягалися вони на неоглядну далину по обидва боки річки Вдячності, що зміїлася поміж високих зелених берегів. Подекуди на дні річки росли високі трави й навіть виступали гострі скелі, через які пливти ставало щораз важче. Зрештою ніяк стало гребти веслами, і Пенкроф мусив штовхати човна жердиною. Відчувалося також, що вода весь час спадає, й недалеко та хвилина, коли човен зупиниться через мілководдя. Сонце хилилося до обрію, і на землю лягали довжелезні тіні від дерев. Сайрес Сміт, бачачи, що цього дня вони не зможуть досягти західного узбережжя острова, вирішив отаборитися на березі в тому місці, де вже не буде змоги пливти далі. Він вважав, що до морського берега іще від п’яти до шести миль, а така відстань була надто велика, аби намагатися пройти її вночі у невідомому густому лісі.

Човен, не спиняючись, просувався річкою углиб лісу, що знову дедалі густішав, та й звірів у ньому ставало щораз більше – моряка ще не зраджували очі, а він нібито бачив цілі зграї мавп, які бігали попід деревами.

Іноді навіть то одна, то друга зупинялися неподалік від човна і дивилися на мандрівників, не виявляючи ніякого страху, так,

ніби, бачачи людей уперше, іще не знали, що їх треба боятися. Їх дуже легко було б усіх перестріляти, але Сайрес Сміт рішуче заперечив проти безглуздого винищення мирних тварин, хоч у затятого мисливця Пенкрофа аж надто свербіли руки. Та це було й обачніше, бо дужі й надзвичайно спритні мавпи могли стати небезпечними, якби їх роздратували нікому не потрібним нападом.

Щоправда, моряк розглядав їх із суто кулінарного погляду, і ці травоїдні тварини могли б вважатися вельми смачною дичиною, але колоністи мали вдосталь їжі й не марнуючи своїх набоїв.

Близько четвертої після полудня через річкові водорості й каміння пливти по річці Вдячності стало ще важче. На берегах здіймалися щораз вищі кручі: тепер вузенька річка пробиралася між першими відрогами гори Франкліна. Напевне, її витоки були вже недалеко, адже вона живилася водами, що бігли з південних схилів гори.

– Не мине й чверті години, як нам доведеться зупинитися, пане Сайресе.

– Ну що ж, зупинимось, Пенкрофе, і розташуємося на нічліг.

– На якій ми відстані від Гранітного Палацу? – запитав Герберт.

– Миль за сім, – відповів інженер. – Беручи при цьому до уваги повороти річки, через які ми відхилилися на північний захід.

– Попливемо далі? – запитав журналіст.

– Так, поки зможемо, пливтимемо, – відповів Сайрес Сміт. – Завтра на світанку ми залишимо пірогу, дійдемо, сподіваюся, годин за дві до берега моря і цілий день присвятимо дослідженню західного узбережжя острова.

– Вперед! – сказав Пенкроф.

Та незабаром пірога черкнула днищем кам’янисте дно річки, ширина якої тепер ледь сягала двадцяти футів. Густа зелень аркою звелася над її руслом і огортала її сутінками. Тут уже досить чітко чувся шум водоспаду, а це свідчило про те, що за кількасот футів угору проти течії є природна гребля.

І справді, за наступним поворотом річки мандрівники побачили за деревами невеликий водоспад. Човен уперся в мілке дно, і через кілька хвилин мандрівники припнули його мотузком до стовбура якогось дерева на правому березі річки.

Це сталося приблизно о п’ятій вечора. Останні промені сонця, пробиваючись крізь густі крони дерев, заломлювалися у дзеркальному потоці водоспаду, дрібний водяний пил якого мінився всіма барвами веселки. Далі річка Вдячності зникала в чагарниках, де її живили невідомі джерела. Річечки, що впадали в неї вздовж усього русла, нижче перетворювали її на справжню річку, а тут вона була не більшою, ніж прозорий мілкий струмок.

У цьому мальовничому куточку лісу мандрівники спинились на ночівлю. Вони вийшли з човна, розпалили вогнище й приготували вечерю в невеличкому гаю кропив’яних дерев, серед віт яких Сайрес Сміт і його супутники могли в разі потреби знайти притулок на ніч.

Зголоднілі поселенці швидко впоралися з вечерею, і тепер лишалося одне – виспатися. Та як тільки стемніло, почулося підозріле гарчання й рикання, і подорожні мусили підкинути ще сушняку у вогнище, аби воно горіло цілу ніч яскравим полум’ям і захищало їхній сон. Наб і Пенкроф навіть навперемінку чергували і не шкодували палива. Мабуть, вони не помилялися, коли їм увижалися тіні якихось звірів, що блукали навколо табору серед кущів і низьких віт дерев; та ніч минула все ж таки спокійно, і на другий день, 31 жовтня, о п’ятій ранку всі були вже на ногах, готові вирушити у подальшу подорож.