Таємничий острів

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

– Черепаха, черепаха! – вигукнув журналіст. – Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею?

– Хто його знає?.. – стиха мовив інженер.

– Так, але… – почав було Наб.

Негр вочевидь хотів щось сказати, бо вже розтулив рота, і раптом змовк.

– Що ти хотів сказати, Набе? – запитав інженер.

– Якщо ми повернемося берегом, обійшовши мис Кіготь, то опинимося відрізаними від дому…

– Річкою Вдячності! Це справді так, – підхопив Герберт. – І ми не матимемо ні човна, ні мосту, щоб переправитися на другий бік.

– Це

дрібниці, пане Сайресе, – відповів Пенкроф. – Зробимо із колод пліт і легко переберемося через річку.

– І все ж таки, – сказав Гедеон Спілет, – нам не завадило б побудувати міст, аби полегшити сполучення з Далеким Заходом!

– Велике діло – міст! – вигукнув Пенкроф. – Хіба пан Сміт не інженер? Треба буде – збудує нам міст! А сьогодні ввечері я беруся переправити вас на той бік річки так, що ви і ніг не замочите. Харчових припасів нам вистачить іще на день, цього цілком достатньо, та й дичини, гадаю, нам сьогодні трапиться не менше, ніж учора. Отож у дорогу!

Спілетова пропозиція, гаряче підтримана моряком, знайшла загальне схвалення, бо кожному хотілося якнайшвидше позбутися будь-яких сумнівів і, обігнувши мис Кіготь, завершити обстеження острова. Але не можна було марнувати жодної години, бо сорок миль – довгий шлях, а до Гранітного Палацу належало дістатися ще завидна.

О шостій ранку маленький загін вирушив у дорогу. Передбачаючи можливі неприємні зустрічі з двоногими або чотириногими тваринами, колоністи зарядили рушниці кулями, а Топові, що біг завжди попереду, дали наказ обстежувати узлісся.

Починаючи від мису на краю півострова, що скидався на хвіст велетенського плазуна і, вгинаючись, тягнувся миль на п’ять, іти було досить легко, й колоністи швидко подолали цей шлях, не виявивши, попри всю уважність, жодних слідів ні колишньої чи недавньої катастрофи, ні решток табору чи попелу згаслого вогнища, ні відбитків людських ніг.

Добувшись на те місце, де берег, утворюючи бухту Вашингтона, повертав на північний захід, вони змогли обняти поглядом усе південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль від них у ранковому тумані ледь виднівся мис Кіготь, здавалося, зависнувши, мов міраж, між небом і морем. Від того місця, де перебували колоністи, і до кінця величезної бухти спочатку тягся широкий рівний піщаний берег, обрамлений смугою лісу; далі узбережжя ставало дуже порізаним, у море виступали гострі піщані коси, а на самому краю мису Кіготь чорніли безладно й химерно нагромаджені скелі.

Ось такі були обриси тієї частини острова, яку дослідники побачили вперше і, на хвилину спинившись, оглянули її всю від краю й до краю.

– Навантажене судно, потрапивши сюди, точно загинуло б, – сказав Пенкроф. – Піщані коси, які виступають далеко в море, а за ними – підводні рифи! Лихі місця!

– І все ж таки хоч що-небудь від нього залишилося б! – зауважив журналіст.

– На рифах зосталися б уламки судна, а на піску нічого не лишилося б, – відповів моряк.

– Чому?

– Бо піски набагато

небезпечніші, ніж скелі, – вони відразу все засмоктують. І за кілька днів геть зникне навіть корпус корабля тоннажем у кілька сотень тонн.

– Отже, Пенкрофе, – запитав інженер, – якщо корабель затонув, сівши на піщану мілину, то немає нічого дивного, коли від нього й слідів не залишилося?

– Так, пане Сміте, час або буря мали замести всі сліди. Та все ж таки мене дивує, чому навіть у такому разі немає уламків щогл чи рангоутного дерева на березі, де їх не змили б хвилі.

– Гаразд, ведімо наші пошуки далі, – запропонував Сайрес Сміт.

О першій пополудні мандрівники дійшли до середини бухти Вашингтона, подолавши на той час добрих двадцять миль.

Колоністи зупинилися на обід і спочинок.

Тут починався нерівний, химерно порізаний скелястий берег, на зміну піщаним косам у море витяглося довге пасмо підводного каміння, що тепер ховалося через приплив і мало оголитися під час відпливу. Мандрівники бачили, як хвилі з пінявими шлейфами м’яко розбиваються об верхівки підводних скель. Звідси до мису Кіготь берег тягся вузькою смугою, затиснутою між пасмом рифів і лісом.

Іти ставало дедалі важче: берег захаращували численні уламки скель. Гранітна круча здіймалась дедалі вище, і від дерев, що росли на ній, виднілися тільки зелені маківки, яких не ворушив найменший вітерець.

З півгодини перепочивши, колоністи пішли далі, пильно оглядаючи берег і прибережні скелі. Пенкроф і Наб відважно добиралися аж до найдальших рифів, коли що-небудь привертало їхню увагу. Але щоразу помилялися, приймаючи химерні виступи скель за корабельні уламки. Зате мали змогу переконатися, що й тут берег усіяний їстівними скойками, але використовувати ті припаси не було змоги, доки не з’явиться переправа через річку Вдячності й доки колоністи не матимуть досконаліших транспортних засобів.

Отож і з цього боку узбережжя не пощастило виявити слідів гаданої корабельної катастрофи, хоч, скажімо, корпус корабля або його уламки, викинуті на берег моря, неможливо не помітити, як неможливо було не помітити ящика, знайденого щонайменше миль за двадцять звідси. А проте на березі нічогісінько не було.

До третьої пополудні Сайрес Сміт із товаришами підійшли до тісної, закритої бухти, в яку не впадала жодна річка. То була невидима з моря невеличка природна гавань, куди вів вузький прохід поміж рифами.

У глибині бухточки, напевне, сильний підземний поштовх розколов гірське пасмо й утворив пологий схил, яким легко було вибратися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Кіготь, тобто за чотири милі по прямій лінії від плоскогір’я Широкий Обрій.

Гедеон Спілет запропонував друзям зупинитися на перепочинок. Усі погодилися, бо в дорозі зголодніли, і хоча ще не настав час вечері, ніхто не відмовлявся підкріпитися шматком дичини. Завдяки цій перекусці можна було потерпіти до вечері у Гранітному Палаці.