Таємниця гірського озера
Шрифт:
Колгоспний сторож Асатур, постійний їхній супутник, сидів поруч і, стискаючи колінами рушницю, пильним оком оглядав зелені колгоспні поля пшениці і плантації тютюну, чи не забрела часом куди-небудь худоба? Недалеко паслися телята, а з-за густої живої огорожі долинав різноголосий хор пістрявих вихованців нової птахівницької ферми.
Повітря було напоєне ароматом квітів. Мелодійно дзижчали бджоли, невтомно перелітаючи з квітки на квітку.
Над водяною гладінню Севану здіймалися легкі, ледве помітні випари, покриваючи її тонким, прозорим
Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!…»
– Ну, чи не насмішка це, Армене? – запитав Камо.
– Що?
– А те, що наше село гине без води, а там, унизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!
Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані і сумні: почалися засушливі дні.
– Що не кажіть, – промовив після короткого роздуму Армен, – а вода в озеро Гіллі звідкись та поступає. Ти сам подумай, Камо: звідки біля Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, саме під нашими полями є якісь підземні води? Розкопати б їх і вивести нагору!
– Ну й вигадали – воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її взяти, – втрутився дід.
– Що ж, і візьмемо! – спалахнув Камо. – Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже ж піднімають воду озера Айгерліч і Зангу вище від села Канакер!
– Це так одразу не робиться, а вода нам потрібна зараз, – сказав Армен.
– А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, – додав Грикор.
– Правда, і вже досить-таки далеко втекло, – підтвердив Камо. – На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?
– На три метри.
– Усього? І так багато землі звільнилося з-під води?
– Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану[4] найбільше – п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.
– Шкода… – зітхнув Камо. – Така краса зникне!
– Нема чого шкодувати, бо тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами, виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях, поміститься сто сіл.
– Ух, сто сіл!… – вигукнув Грикор. – Як же це?
– Дуже просто. Для того, щоб побудувати електростанцію і зросити Араратську долину, рівень озера буде знижений на п’ятдесят метрів…
– Ого!
– З-під води буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі, на якій і уміститься сто сіл із стома тисячами населення.
Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь у їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати – знову їх йому доручили. А ці нікчеми весь час намагалися втекти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи на одній нозі,
– Ого-го, капосні! І як це вони розуміють, що пшениця смачніша за звичайну траву?
– Та й гарна ж земля виходить з-під озера! Ну просто справжнє золото! – захоплено говорив старий мисливець, дивлячись на молоді парости, що зеленіли на полях, недавно залитих водою. – Там пшениці вже на ваш зріст, діти.
– Так, не земля, а золото! – підтвердив Камо. – А торішній урожай картоплі у нас, на тому березі Севану, кажуть, був незвичайний. Вірно, Армене?
– Аякже, мало не світовий рекорд побили – вісім тисяч пудів картоплі з гектара зібрали!
– Я бачив картоплю! Кожна картоплина, як порося! – підхопив Грикор.
– Такі врожаї будуть щороку на тому березі, – сказав Камо. – Дощі змили з Далі-Дагу всю землю в озеро, і утворився масний мул. Шкода тільки, що й цій землі теж не вистачатиме води…
– А їх зрошуватиме озеро Гіллі, бо воно лежить вище від Севану, – додав Армен.
– Так. А ті землі, що вище Гіллі, наші землі? – запитав Камо. І сумно вів далі: – Тільки наша земля і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…
Хлопці замовкли. Як добути воду? Це питання протягом віків турбувало жителів села Лчаван. І протягом віків люди жили і вмирали з мріями про воду.
Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби діти не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром…
Дідусь довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл. Ця пісня й наштовхнула його на думку розповісти дітям про диких бджіл.
ПО ДИКИЙ МЕД
– Скільки меду гине марно! – зітхнувши, промовив мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.
Камо зрозумів, чому зітхає дід, і сказав:
– А чи не узятися нам і за бджільництво? – У Камо заграли очі. – Скажемо товаришу Баграту, щоб він дав нам з колгоспної пасіки один вулик. Встановимо його на нашій ділянці і почнемо вчитися бджільництву.
– Скрізь повно бджіл, а ви хочете у Баграта вулик просити? – здивувався дід Асатур.
– А де у нас бджоли?
– Он там, на Чанчакарі – на Бджолиній скелі. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там – запашного, соковитого, жовтого, як янтар, але дістати його – руки короткі, не дотягнешся!… Мабуть, чули дідівські балачки, наче бджільник цей деви побудували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.
– Невже туди не можна добратися? – запитала Асмік. Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.