Таємниця гірського озера
Шрифт:
Арам Михайлович підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію. Камо – комсомольську, Армен – піонерів свого загону, Асмік – своїх подруг.
Шкільний дзвінок, який замовк на час канікул, несподівано задзвонив. Не минуло і кількох хвилин, як на подвір’ї школи зібралися всі учні, прийшли вчителі.
Арам Михайлович вийшов наперед і виголосив невелику промову, яку закінчив словами:
– Ідемо рятувати вмираючі від спраги поля нашого колгоспу!
Баграт став схожим
– Запрягти всі колгоспні фургони, вози! – говорив він бригадирам тоном бойового наказу. – Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони!
Кожний приніс що міг: хто бурдюк, хто відро, глечик, навіть чайник – все, що тільки можна було наповнити водою. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.
Коли все було готове, голова колгоспу наказав:
– Всі до Гіллі!
І мешканці села рушили до води.
Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава прохолода.
Задзвеніла зурна. Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулися жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.
Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.
Набравши води, всі рушили на гору.
Ішли бадьоро, з радісною думкою, що дадуть життя умираючим без води посівам.
Піднявшись на схил гори, де простяглися поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали тугі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.
Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби говорячи: «Ой, як легко стало, як добре стало! Дайте ж напитися ще, ще!…»
Усю ніч колгоспники поливали посіви. І усю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці.
На світанку, коли хлопці ще раз хотіли повернутися до озера по воду, Асмік сказала:
– Ти стомився, Армене, досить, іди додому. – І, ніби виправдуючись перед товаришами, додала: – Адже він такий худенький.
В голосі дівчинки звучали піклування і ласка. Армен тепло посміхнувся.
– Ну, тепер у мене і втома минула! – сказав він і, взявши відра, побіг до озера.
В очеретах Гіллі прокидалося пернате населення.
БОРОТЬБА В СЕРЦІ СТАРОГО МИСЛИВЦЯ
Поля
Але птахи на фермі ходили захирілі, бджоли не вилітали з вуликів – у полях не було квітів, не було вітерця…
У двох вуликах-глеках, привезених з Чанчакару, бджоли і зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глека мед, віск, залишки стільників, виставив порожній карас на сонце і почав поратися біля другого.
– Армене, вчений синку, збігай-но поклич завскладом, нехай прийде і прийме мед.
Армен побіг до комори.
Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким стільники були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржі, складав їх на велику дерев’яну тацю.
Раптом кинджал наткнувся на щось тверде. Старий витяг ще одного коржа. І тут яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його стільником і боязко озирнувся: чи не побачив хто цієї знахідки.
Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще не випорожнений глечик, запитав:
– А цей?
– Цей я хочу розподілити по н-н-неповних вуликах… для підгодовування, – сказав затинаючись дід.
Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і він, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.
Дід Асатур, залишившись на самоті, витяг кілька стільників і сторопів: глечик наполовину був наповнений золотими грішми, перснями, намистом.
Старий зовсім розгубився. У нього потемніло в очах, і він сів на землю.
Опам’ятався дід не зразу. Згодом, отямившись, він приніс мішок і став наповнювати його знайденими скарбами. Руки в нього тремтіли, не слухались. Монети, що прилипли до стінок глечика, відколуплювались важко.
А дід квапився – боявся, що його застануть за цією роботою. В той же час він не хотів залишити жодної монетки, щоб не виказати себе.
Нарешті, очистивши карас до дна і взявши мішок на спину, дід тремтячими кроками попрямував додому. Він задихався, мав вигляд тяжко хворого.
Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село…
Та ось і дім. Ввійшовши в свій хлів, дід сховав мішок у стійло.
Коли стемніло, дід Асатур сказав дружині:
– Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.
– І то правда, – згодилася стара Наргіз. – Піду провідаю.
Вона одяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок із скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.