Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Мені здається, – сказав Ашот Степанович, – що з того, як збудована ця гора, ми можемо дізнатися, куди повинна текти вода: чи по той бік – до Казаху, чи по цей – до Севану.
– Звичайно, можемо… І, правду кажучи, не з’ясувавши цього, ми не маємо права марно мучити хлопців.
– Зрозуміло: якщо вода тече в бік Казаху, то навіть гас вливати у потік немає рації, тим більше що для цього треба пірнати на дно озера.
Позаду них почувся веселий голос Асмік.
– Подивись, Армене, – казала вона, зриваючи квітку за квіткою, –
Нарвавши квітів, Асмік сплела з них вінок і з жартівливою урочистістю наділа його на голову Камо.
– За виправлення Сето… за врятування нашої ферми… – перераховувала вона заслуги Камо. – Але я бачу, що в мого поета на шматки серце розривається, – обернулась вона до Армена. – Зажди, зараз і для тебе сплету.
Асмік сплела ще один вінок і наділа його на голову Арменові.
– Ой, як же ти покращав, Армене! Хоча… ти завжди був гарненьким, – жартувала дівчина.
В цей день Асмік була на диво балакучою.
– А Грикор?… Бідний мій пастушок!… Стривай, тобі я нарву нарцисів. На ось тобі мій подарунок! Але, якщо ти не лікуватимеш ногу, як обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій добрий дідусю, чого засмутився?… На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки!
Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І старий заспівав її так гарно, що діти розчулились.
– Ех, Далі-Даг!… Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і йшли звідси… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди йдуть, людині незрозумілі таємниці природи…
Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:
– Ну, піду, діти, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюся, чи зіркі ще мої очі!…
Дід підвівся і, тихо покректуючи, зійшов на найближчий гребінь скелі.
Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.
По той бік гребеня, у лощині, спокійно паслося кілька диких баранів.
Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, швидко помчали вниз по кам’янистій горі.
Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, – і красивий муфлон упав на голову, перекинувся і покотився схилом, залишаючи на снігу плями крові.
Незабаром старий мисливець з рушницею в руках з’явився на гребені. Він прикрив долонею очі і довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва – «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…
КІЛЬКА НАУКОВИХ ПІДРАХУНКІВ
Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве при-тягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна, з рудим полиском шкура тварини, в міру
– Такий красень! Невже було не жалко вбивати? – говорила Асмік.
– Жаль, звичайно, – сказав дід, – та навіть і для науки інколи доводиться кров проливати. На днях голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібен дикий баран. Хочуть подивитися, який у нього шлунок, легені, печінка». Не знаю, для чого це їм, – може, взнати, чи нема яких хвороб… От і пошлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо ми з’їмо. Добре, що під мою кулю самець попав!
– Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? – запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. – І що це за кільця у нього на рогах?
– Роги баранові потрібні для того, щоб і захищатись і нападати. В боротьбі перемагає той, у кого і голова, і ноги міцні, а сам він молодий і сильний… А кільця на рогах показують його вік – я вже говорив вам про це.
– Отже, йому двадцять років? – підрахував Грикор.
– Ні, вони так довго не живуть. У вісім – десять років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять – тринадцять, не більше. Ці маленькі не рахуй, он ті, великі, показують вік.
В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що хлопчик із села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.
З пекучої прикуринської рівнини колгоспники азербайджанці щоліта приходять до вірменських гір і зустрічають тут сердечний прийом. З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.
– Мене ти назвав їм? – запитав дід Асатур.
– Звичайно, назвав.
– Що ж вони сказали?
– Сказали, що для кірва[15] Асатура вони й життя свого не пошкодують, – відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: – Вони хотіли й баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути.
Дід гордо підвів голову:
– Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?… Я, бувало, заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!…
– Ну й звір! – ахнув Сето, побачивши барана. – Дідусь забив?
Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».
– Цей вид дикого барана зветься в науці «вірменський муфлон», – сказав Ашот Степанович. – Він водиться лише у нас у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в районах Туреччини.
– Ну, що ж дали ваші дослідження? – спитав у геологів Армен. – Варто рискувати чи ні? Чи вода йде до Казаху?
– Якщо брати до уваги будову гори, вода з озера повинна стікати в Севан. Рискнути варто, – відповів Ашот Степанович. – Але, щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.