Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— А велика дитина? — поцікавився шофер.
— Три роки, — відповів юнак. — А на вигляд можна дати й чотири…
— Може, ще видужає!
Час від часу натикалися на варту, хвости трамваїв та автомашин. Водій, обминаючи їх, звертав на бічні вулички, і вони їхали далі.
— Не пам’ятаю я ще такої облави, — говорив він. — Мабуть, когось шукають?
— Хто його знає… — відповів Павло.
Через віконце побачив у вітрині годинник, — за три хвилини одинадцята. А об одинадцятій він мав зустрітися з Сандою.
— Прямо
Коли місце зустрічі було вже недалеко, попросив водія зупинитися.
— Мені чекати? — спитав той.
— Ні, ні, не треба. Я поїду назад лікаревою машиною… Дякую від щирого серця!
— Щасливо!
Автомобіль рушив. Павло відразу ж помітив Санду. Під пахвою вона тримала великий коричневий портфель.
— Як ти пробрався? — спитала занепокоєно дівчина. — Адже все місто оточене…
— Мовчи! Давай сюди…
— Ось, — мовила дівчина. — Тут два пакунки… Щасливо тобі!
Вони потиснули одне одному руки, і Павло швидко попрямував уперед, щоб відвернути од неї біду. “Бач, і зустрілися! — подумав собі. — А вважав, що вже ніколи не побачу…” Озирнувся. Дівчина обернулася й собі. Павло кивнув їй головою, посміхнувся і пішов далі. Портфель був уже не такий важкий, як це здалося в першу мить. Юнак збагнув, що то він дуже боявся за Санду. А тепер на душі полегшало. Почав стиха насвистувати.
“Невже солдати оточили й вокзал?” — подумав собі. Але відчуваючи, що ніяка облава йому вже не страшна, йшов уперед, сповнений буйної радості.
Було жарко. По небу повзли важкі, білі хмари. Навколо було тихо, все завмерло, наче чогось вичікуючи. Час від часу проїздила військова машина, здіймаючи за собою куряву.
Не побачивши перед вокзалом жандармів, Павло вирішив, що облава вже скінчилась. З квитком у руці вийшов на перон і сів у вагон третього класу, середній у поїзді. До відходу ще лишилося чверть години. Вибравши порожнє купе, він поклав портфель під лаву і сів.
Було чутно голоси пасажирів, вигуки носильників та металічне відлуння молотка, яким стукав по колесах залізничник. Пронизливо свиснув паровоз.
— Газети! Свіжі газе-е-е-ти!..
Поїзд сіпнуло, забряжчали буфери. Залізна потвора ожила, запихкала, випустивши хмарки гарячої пари, і поповзла по рейках, все далі і далі од невеличкої станції та людей, які махали всім руками, наче ляльки.
В купе ввалилися два галасливих констанцські дідусі, що приїздили в гості до своїх дочок. Обидва невисокі, лисі, з пожовклими зморщеними лицями, — наче рідні брати.
— Я роздобув пляшку олії, — похвалився перший. — Та ще й кілограм цукру!
“Тільки вас мені й не вистачало!” — з тривогою подумав юнак, бо один з них всівся саме на ту лаву, під якою лежав портфель з вибухівкою. Дідугани жили на його ж вулиці, знали Павла змалку і поводились у вагоні досить вільно.
— Обережно, я там
— А що саме?
— Теж олія…
— Тоді давай вкладемо все у мій кошик, — мовив старий і, нахилившись, підняв поклажу.
Павло, проклинаючи його в думці, вихопив портфель і засунув під свою лаву. Пожалів старих, — адже може статися аварія, і тоді динаміт вибухне. І який біс приніс їх саме в це купе!
— А я побував у соборі, — мовив дідусь, що сидів напроти. — Просив бога, щоб швидше кінчилась війна. Помолився за Тасе… Кажуть, там ідуть важкі бої…
Говорив він лагідно, наче його зятя давно вже записали з житія святих.
— Молився довго-довго… У церкві було тепло й тихо…
— От дурний, — хихикнув другий. — А я ходив дивитися ревю. Бити поклони можна і в Констанці… — і тремтливим голосом проспівав веселу мелодію, хитаючи в такт головою і помахуючи рукою з пожовклою, схожою на обкладинку старої книги шкірою.
— І не соромно тобі таке говорити…
Сперечалися без злоби, як давні приятелі, що добре знають один одного і мають про що поговорити при зустрічі. Задоволений, що можна не підтримувати цієї розмови, Павло вдавано заплющив очі.
Він думав про людей, з якими познайомився за ці три дні в Бухаресті. Згадував Раду, Санду і Соню, дядька Янку і його розповіді, якими той скрашує свою самотність. Перед очима постали швець, у кімнатці якого вчився закладати вибухівку, шофер, що допоміг йому… Кожен живе своїм життям, кожен любить, мріє і надіється. “Після війни, — сказав Раду, — будемо вершити інші справи”.
Павло здригнувся і ногою злегенька поторкав портфель. Як почав Раду ту їхню розмову? “Завдання не легке, краще тобі знати все з самого початку…” Знову заплющив очі і побачив Султану. На нього наче пахнуло з розжареної печі. Як мало згадував він її ці три дні! Тепер збагнув, що, мовчазна і мила йому, вона весь час була з ним. Мабуть, дуже турбується… Йоргу обіцяв повідомити матері про його поїздку. А Султана так нічого й не знає.
— Пред’явіть квитки!
Старі скоро перестали сперечатися й задрімали. Павло вийшов у прохід. Може, облава та перевірка вже скінчились, але треба бути готовим до всього. Подивився через шибку — дідусі спали. І знову стурбовано подумав про вибухівку.
“Нічого з нею не станеться”, — запевнив себе. А проте почував якийсь неспокій, стояв, як на голках. Колеса стукотіли, вагон гойдався, наче корабель. Скільки бачило око, під сонцем простягався Береган. Хліба достигали. Для кого? Щось невиразно кричали дітлахи. На телефонних дротах сиділи ластівки. Над ланами котився важкий величезний м’яч коричневої пари, затінюючи їх. Недалеко від моста в Чернаводі машиніст різко загальмував, поїзд заскреготів і зупинився серед поля. Вдалині виблискували озера.