Таємниця підземної галереї
Шрифт:
Раптом Султана пригадала, яким лютим поглядом зміряв її батько в корчмі, коли його переміг Павло. А потім одразу полагіднішав, став добрим до неї і до її милого.
“Боже, — прошепотіла дівчина, здригнувшись од несподіваної думки, — він усе прикидався!”
Як це можна з приязню ставитися до того, кого ненавидиш? А він ненавидів. Прикидався, а в душі ненавидів. Обох, її й Павла… Ох, ці передчуття і страх недаремні. Щось лихе він надумав. Разом з Горе…
Піднесла до вуст золоту сережку і наче відчула себе сильнішою,
“Боже, коли б тільки минув щасливо завтрашній день!”
Султана цілу ніч дивилась у вікно. Буря не вщухала, та дівчина вже не лякалась її. Поклялася тоді в коханні перед морем, і ось воно, бурхаючи хвилями, наче відтворювало хвилювання її душі.
А на світанку прийшов Горе, з букетом гвоздик, у новому костюмі, на диво веселий. Очі його бігали на всі боки. Він наче боявся, щоб його не застукали зненацька. Пошептався з Чунту, потім обидва зайшли в корчму, і шинкар покликав Султану.
— Сьогодні чудовий день, — мовив він. — Мені від щастя хочеться плакати, моя доню… В добрий час!
Очі його були сухі. Батько шкірив зуби. А Султана, біла, як папір, відступила крок назад. Її вже не залякають, вона готова на все.
— Як це розуміти? — спитала з такою зневагою, що Чунту фиркнув і вже підняв руку, щоб ударити її.
— Що ми будемо щасливі, Султаніко! — випередив шинкаря Горе і поклав дівчині в руки квіти. — Батько дав згоду, тепер треба тільки справити весілля.
— Так, я згоден, — прогримів корчмар. — Чого ж ти мовчиш? Уже протуркотіла мені вуха. Горе й хороший, Горе й добрий… Виходь за нього, і дай мені спокій!
Султана поклала квіти на стіл і спокійно вимовила:
— Горе знає, що я люблю Павла.
— Султаніко, — аж застогнав парубок. І почервонів, як рак. — Я тебе кохаю! Ти це знаєш… Викинь з голови Павла, він не пара тобі. Я одягну тебе, як лялечку, матимеш усе, що захочеш… Не дивись, що я перукар, може, ще десь підробляю і маю більше грошей, ніж ти думаєш! Будеш купатися в щасті, чуєш? Носитиму тебе на руках, як панночку…
— Не піднімеш, — відказала Султана, вириваючись од нього. — Я вже виросла…
Чунту подумав, що вони даремно згаяли так багато часу. Тільки зваживши на прохання перукаря, він погодився на цю комедію. Горе знає, що дурнувата дівчина любить Павла, і все-таки надіється її вмовити.
— Вийдеш заміж за Горе, хочеш ти цього чи ні, — сказав він владно. — Я вже досить надивився, як ви женихаєтеся з оцим… Моє слово закон! Одягайся!
“Що? Вони хочуть спровадити мене з дому… А Павло? Він же шукатиме”.
— Швидше, — буркнув Чунту. — Не гніви мене!
Горе мовчки слухав, і злобна посмішка перекривила його вродливе лице. Зволожені очі блищали, наче дві вишні. Знав, що Султана любить Павла, і все-таки на щось сподівався. Ображений і сердитий, тішився, що дівчина
— Я не хочу збиратись, — мовила Султана. — Куди ж мені йти?
— Куди накажу, — гаркнув корчмар.
Чунту поводився з дочкою брутально, нахабно, і Горе боявся, що він може все зіпсувати. Облизав губи і заговорив тихо, лагідно:
— Може, так воно буде краще… Відведемо тебе до одної старої, порядної жінки. Побудеш кілька днів на самоті, Султаніко. Не бачитимеш ні мене, ні Павла… Обміркуєш усе. “Кого ж мені любити? — спитаєш себе. — Горе, що не знає, як мені догодити, чи отого голодранця, гультяя?..”
— Негіднику, — шепнула Султана.
Доводилось захищатися самій, і вона не знала, що робити. Кричати? Кликати на поміч?.. Але кого?
Брав сором од самої думки, що вона мусить благати допомоги проти свого батька. Уявила людський натовп, розпити, злобне глузування. Це немислимо. Коли б тільки не обманули. Може, погодитись на цю пропозицію і потім сповістити Павла?
— Ти ще тут? — процідив з погрозою Чунту.
— Поклянись! — гукнула Султана, обертаючись до Горе. — Поклянись, що я не бачитиму там тебе!
— Клянусь усім найдорожчим, клянусь тобою, — мовив Горе. І дівчина бачила, що на цей раз він уже не дурить.
— Добре, я піду.
Зібрала в клунок речі, і всі троє мовчки вийшли. Горе зупинив машину, і вони сіли. Султана з похмурою радістю вслухалася в бурхання моря.
— Вулиця Вітру, номер дев’ять, — сказав Чунту водієві.
У дворі з басейном їх зустріла Аделаїда. З сльозами на очах поцілувала Султану:
— Бідолашна дівчинка!
Дерев’яними сходами піднялися на балкон і увійшли до оббитої фотографіями квартири Аделаїди.
— Ти зостанешся тут, — сказав корчмар. — Тільки дивись, не гніви пані.
— Будь здорова, Султаніко! — мовив Горе.
Аделаїда ще трошки погомоніла з ними, і вони вийшли.
У кімнатах стояв якийсь гіркуватий аромат. На занавісках намальовані парусні кораблики, галери, каравани суден. Крізь них лилося лагідне проміння. Просторі й темнуваті кімнати були захаращені старими меблями, а товсті килими глушили будь-який шум.
— Тут тобі ніщо не загрожує, дівчинко, — сказала Аделаїда. — Я розумію тебе, бо теж любила… Хочеш побачити могилу мого кохання?
І, не чекаючи згоди, взяла з скрині альбом. На пожовклих фотографіях Султана побачила колекцію вусачів, деякі були навіть з борідкою. Чоловіки ці стояли задумливі, схрестивши на грудях руки або однією рукою взявшись за високу спинку крісла. Аделаїда називала ім’я кожного з них.
— Це Пеппо, чудовий акробат, — зітхнула вона, показуючи фотографію кучерявого юнака з вусиками. — Ми кохалися з ним цілий рік в Мілані… ба ні, у Флоренції. В Мілані у мене був Джіакомо, танцівник на дроті… Ось він!