Таємниця жовтої валізи
Шрифт:
Герберт не розповідав Терезі про свою роботу. Вона тільки знала, що її наречений — головний виконавець особливого завдання, над яким працювало кілька лабораторій фірми.
В розповіді дівчини вартим уваги був один-єдиний момент. Якийсь Юрген Цілле прийшов до неї, назвався другом Герберта і показав листа від нього. Інженер просив Терезу, щоб вона, коли з ним щось трапиться, віддала жовту валізу Юргену Цілле. В тому, що лист був написаний рукою Герберта, Тереза не сумнівалась. На її запитання, де Герберт, незнайомець скрушно похитав головою — на жаль, він не знає. Який вигляд мав цей Юрген Цілле, з’ясувати не вдалося: нічого путнього Тереза сказати не могла. Одягнений був у темно-синій плащ, на голові, здається, зелений тірольський
Загадковий відвідувач, судячи з поведінки, поспішав. Він кілька разів, поки Тереза шукала валізу, підходив до вікна і пильно дивився на вулицю. Дівчині здалося, що Юрген ніби чогось боявся. Взявши валізу, він попрощався і пообіцяв сповістити, як тільки натрапить на слід Герберта.
Клубок загадок. На додачу ще й якась валіза. Що було в ній, Тереза не знала.
Лютц ще раз глянув на зіжмаканий папірець, що лежав перед ним. Це був рахунок з гаштету “Червоний півень”. Він випав з кишені незнайомця, коли той витягував Гербертового листа. Тереза помітила папірець уже після того, як Юрген пішов. Подумала, що він, може, потрібен. Про всяк випадок — принесла Лютцу. Поки що це був єдиний речовий доказ, який мав відношення до справи.
Лютц знову замислився. Кафе чи ресторану з “півнячою” назвою в місті не було — це він знав достеменно. На рахунку була дата — двадцятого вересня. То був день, коли викрали Герберта. А до Терези Краузе цей Юрген прийшов на другий день. Чи нема тут якогось зв’язку з викраденням? Проте інтуїтивно Лютц відчував, що Юрген Цілле справді друг Герберта Вінкеля. І він ще раз спробував проаналізувати ситуацію.
Отже, на інженера напали, коли він виходив з будинку пошти. Що Герберт робив там? Лютц раптом ляснув себе по лобі. Як він одразу не здогадався! За якусь мить Лютц уже дзвонив на пошту. Через кілька хвилин стало відомо, що Герберт розмовляв по телефону з Айгеном. Номер телефону в Айгені належав готелю “Червоний півень”. З ким розмовляв Герберт — з’ясувати не пощастило. Однак Лютц був певен, що то була розмова з Юргеном. Говорили вони — як сказала телефоністка — секунд тридцять, не більше.
До Айгена було близько ста кілометрів. Протягом усієї подорожі Лютцу не давала спокою думка про це містечко. З ним була пов’язана якась історія, але що саме — Лютц не міг пригадати.
Все стало зрозумілим, коли за якихось два кілометри від Айгена він помітив ще одну дорогу, що вела у напрямі лісу. На дорожньому покажчику висіла табличка з написом “Приватна власність”. Лютц пригадав торішній судовий процес, за яким правління землі ПІлезвіг-Гольштейн визнало право Гартмана на прилеглі до Айгена чудові соснові ліси. То була явна афера, але Гартману вона щасливо зійшла з рук. Отже, мільйонер знову з’явився на горизонті.
По кручених вуличках цього середньовічного містечка Лютц їхав впевнено, мов провів тут усе життя. Орієнтувався на магістрат. Його вежу із старовинним годинником було видно майже звідусіль. Саме поблизу магістрату, як сказали Лютцу, був єдиний у місті готель. По дорозі він побачив кірху — стару, похмуру будівлю з цілою галереєю святих при вході. Поруч був готель. Над входом у нього висів зроблений з бляхи півень, пофарбований у червоний колір.
Заспаний ключник спросоння не міг розібрати, чого від нього хочуть, і відразу ж заволав:
— Місць немає. Немає.
Від власного крику він остаточно прокинувся і набундючився. Мав себе за велике цабе. Лютц дав йому п’ять марок і запитав:
— У вас не зупинявся Юрген Цілле?
Ключник аж засяяв од такої щедрості клієнта. Проте, зачувши прізвище Юргена, занепокоївся. Озираючись довкола, прошепотів:
— Раджу вам звернутися до поліції. Можливо, там щось знають.
Лютц нерозуміюче глянув на старого. У відповідь той зобразив на своєму обличчі щось на зразок сардонічної посмішки і майже нечутно додав:
— Схоже, що ваш приятель попав у халепу. Його забрала якась машина. Не сказав би, що він
— У нього була жовта валіза? — перебив Лютц.
Подумавши трохи, старий ствердно кивнув головою.
Побачивши, що щедрий клієнт збирається йти, він миттю: вислизнув із-за перегородки і спритно відчинив перед нимі двері.
Лютц пішов до поліції. Там в місцевому комісаріаті йому сказали, що поблизу Айгена в лісі, повз який проїжджав Лютц, Гартман мав віллу і час від часу навідувався туди. Про Юргена Цілле вони нічого не чули. Але й цього було досить. Справа замикалася на Гартмані.
Залишивши на узліссі свого “опеля”, Лютц манівцями попрямував до вілли. Настав вечір. Іти довелося в цілковитій темряві. Поки він дістався двоповерхового будинку, обнесеного високою металевою огорожею, минула майже година. А ще хвилин через десять, не помітивши довкола вілли нічого підозрілого, Лютц спритно дерся по стічній трубі на балкон, куди падало з-за важких штор тьмяне світло. Намагаючись нічим не зрадити себе, він зазирнув у кімнату.
Побачене так вразило Лютца, що він на якусь мить просто розгубився. Коли ж здатність критично оцінювати ситуацію повернулась до нього, в кімнаті все вже було закінчено. Троє чоловіків із зв’язаними руками й ногами лежали на підлозі. Одного з них Лютц упізнав, бо його фотографіями пістрявіли сторінки багатьох газет і журналів — то був Гартман. Проте Лютца вразило інше. Хвилину тому ці люди, зовсім не боронячись, дали себе зв’язати одному-однісінькому молодикові у темно-синьому плащі, другий тим часом сидів біля якогось хитромудрого пристрою. На голові у нього було щось схоже на рицарський шолом, з’єднаний з апаратом тонким дротом Лютц міг заприсягтися, що це Герберт Вінкель, а той, що досить спритно виконав далеко не інтелектуальну роботу, певно, був не хто інший, як Юрген Цілле. Тепер він діставав з розкритої жовтої валізи, що лежала біля самісінького каміна, якісь папери і кидав їх у вогонь. Полум’я весело жерло списані формулами аркуші. Герберт сидів за столом перед пристроєм і копирсався в ньому. У Лютца було таке враження, що Вінкель намагається зіпсувати прилад. Роздумувати було ніколи. Видавивши плечем шибку, Лютц скочив на підлогу. В руці він тримав пістолет. Молодики розгубились. Однак націлена зброя примусила їх лишитися на місцях.
— Що ви робите? — голосно запитав Лютц, по черзі тицяючи пістолетом то на дивний пристрій, то на майже порожню валізу.
Молодики мовчали. Тоді Лютц уже стриманіше спитав:
— Хто з вас Юрген Цілле?
— Я, — відповів молодик, який стояв біля каміна.
Лютц витер рукавом спітніле чоло і важко сів у крісло навпроти Герберта.
— Нарешті я знайшов вас. — Лютц заховав пістолет у кишеню, даючи зрозуміти, що наміри його мирні. — Менз звати Зігфрід Лютц.
Молоді люди нерозуміюче дивилися на детектива. “Чого хоче цей тип?” — було написано на їхніх обличчях.
— Я власник детективної контори “Лютц і Манфред”, — пояснив Лютц. — Моїми послугами вирішила скористатися ваша наречена Тереза Краузе, — Лютц подивився на Герберта.
— Он воно що, — з явною полегкістю зітхнув інженер, — а ми вже було подумали, що ви один з компанії тих негідників, — він показав рукою на трьох чоловіків, пр нерухомо лежали на підлозі.
— Виходить, ви помінялися ролями? — здивувався Лютц. — А що це за апарат на столі?
— Ну що ж, — мовив Герберт, відповідаючи на запитання детектива, — тепер, коли цей, як ви кажете, апарат навічно виведено з ладу і майже всю документацію знищено, ми можемо розповісти. Цей прилад — надпотужний підсилювач усіх тих біоелектричних процесів, які відбуваються в корі головного мозку. Його кодова назва “тета-підсилювач”. На замовлення військового відомства його мала запустити в серійне виробництво фірма оцього типа, — Герберт штовхнув ногою Гартмана.