Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— За переказами, діамант овальний та трошки приплюснутий з боків і справді схожий на голову змії. За такий діамант можна було купити цілу губернію. Або — високу посаду навіть не в Києві, а в Петербурзі, столиці Російської імперії. Туди поглядав Козицький, бо на той час, коли Поділля охопило повстання Кармелюка, князь був за крок до розорення. Зміїна Голова, таким чином, лишалася чи не єдиною коштовною річчю, якою він володів.
— А замок? — поцікавився Вухо.
— Сам замок, щоб ви знали, прибутку не дає. Цей Станіслав Козицький, про якого ми говоримо, отримав замок у спадок від батька. Той — від діда. А прадід, польський шляхтич Зиґмунд Козицький, цей замок і збудував. Коли польська влада на Поділлі змінилася на російську,
— Там що, атракціон якийсь? — зацікавлено спитала Варвара. — Опудало графа Дракули?
— Ні, — хитнув головою Сокирко. — Це зараз «кімната страху» — справді атракціон з опудалами. Раніше власники подібних замків дуже боялися стати жертвами нападу. Тому облаштовували собі потаємні кімнати, куди можна заховатися, коли стане зовсім страшно. І пересидіти там напад ворога. Або — втекти з цієї кімнати за межі замку, для чого там робили інший вихід — підземний. Звісно, про цей сховок мало знати лише дуже обмежене коло людей. Тому креслення Ружич носив Козицькому особисто. А роботи будівельники вели тільки під наглядом князя, більше нікого він не підпускав. Будували це все близько року. Ну, а потому, коли все було готове, князь Козицький велів знищити всіх, хто працював на будівництві. Першим, звісно, у списку був Михайло Ружич. Проте йому вдалося втекти, і то — дивом. Князь оголосив Ружича поза законом. Так інженер пристав до Кармелюка і його теж почали називати розбійником. Цікаво?
— Ага, — відповів за всіх Богдан. — А діамант тут до чого?
— Не поспішайте, буде вам і діамант. Про його існування, до речі, багато хто знав. Козицький був марнославною людиною, часто ним хвалився — інших чеснот у тієї людини не було. Аж якось уночі на замок наскочили розбійники. З ними був Ружич, і він прекрасно орієнтувався в замку. Крім іншого, знав, де скарбниця. Тому забрав діамант, покаравши в такий спосіб убивцю. Далі дуже довга історія, часу в мене не надто багато лишилося, — Сокирко глянув на годинник, спохмурнів на мить: — Розбійники ховалися у лабіринтах тутешніх печер. Це зараз вони всі засипані, а колись ходи-переходи вели далеко під землею. Десь там, у печері, помер від ран Михайло Ружич, поруч із ним був той самий розбійник Охрім Куций — рятувалися від поліцейської облави. Коли Охріма врешті-решт викурили з-під землі, як лисицю з нори, він, ясна річ, не знав, де шукати Кармелюка. Зате під тортурами з нього витягли інші зізнання: де розбійники заховали знаменитий діамант.
— І де ж? — тепер вирвалося в Данила.
— Е-хе, якби знали, де — давно б знайшли! Бо, за словами Охріма Куцого, Михайло Ружич назвав йому місце сховку, коли марив перед смертю. Тому нічого конкретного не сказав. Лише уривки фраз. У протоколі допиту вони лишилися. Про це колись писали у газеті. Хтось думав, що сенсацію зробив…
— Що за фрази?
— Справді марення, — Сокирко знову глянув на годинник, наморщив лоба. — Уривки швидше. Дослівно звучить цей ребус так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде». Ви щось розумієте? Я — ні, чесно, — Сокирко розвів руками, підвівся: — Ну, все. Мені пора вже. Якщо, Даниле, твого тата ці та інші легенди справді цікавлять — хай приходить, поговоримо. Дійсно, казки казками, але люди на таке клюють, коли йдеться про туристичні цікавинки. Навіть якщо скарбів насправді ніяких нема. Вас провести?
— Та ні, — сказав Данько, підводячись. — Самі вже підемо. Дякую, Георгію
— Та нічого, нічого, — благодушно відповів він, теж зводячись на ноги. — Мені навіть приємно місцеві казочки порозказувати. Не бивнем же мамонта людей зацікавиш нині…
Директор Жора чемно та зовсім по-дорослому потис кожному на прощання руку. При цьому вкотре глянув на годинник, і Данилові стало ясно: дуже зайнятий Сокирко, але й дуже ввічливий та делікатний — не дає цього прямо зрозуміти, нікого не виганяє, всім намагається приділити увагу. Тому вирішив поки що не зловживати його часом. Тим більше, що побоявся — надмірна цікавість зараз теж не потрібна.
Підозріло це.
Коли поверталися до виходу — мовчали не змовляючись. Звісно, є тепер про що говорити. Але точно не тут і не тепер. Кивнули дружно тітці Любі на прощання. Вже збиралися вийти на замкове подвір'я.
Аж раптом Данило, котрий ішов першим, різко зупинився. Позадкував. А тоді крутнувся на підборі, розвернувся довкола власної осі та посунув назад, до картин.
Спочатку його дивного маневру ніхто не зрозумів. Та щойно Богдан Майстренко, який рухався за другом, глянув перед собою, тут же повторив цей трюк. А за ним і руді близнюки дуже швидко зацікавилися портретами на стінах.
Адже просто на них, перетинаючи двір, до входу в музей рухалися їхні недавні лиховісні знайомі — чорнокоса пані Крук у тому самому салатовому костюмі та кремезний лисий чоловік, названий нею Карликом. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки!
Колоритна парочка теж запитала щось у тітки Люби. Жіночка в синьому халаті так само показала обом, як пройти в директорський кабінет. Все це наші герої бачили, обережно зиркаючи з картинної галереї у бік центральної зали. При цьому вони намагалися триматися за спинами інших відвідувачів, яких, на щастя, саме в цей час до середини зайшло чимало. Пані Крук та Карлика старовинні портрети, ясна річ, не цікавили. Не роззираючись, вони рушили в тому напрямку, звідки щойно вийшли Данило, Богдан, Вухо та Варка.
Не встигли вони зникнути в коридорі, як четвірка, як і перед цим, не змовляючись, рвонула, нарешті, до виходу. Компанія бігом перетнула двір, вибігла за ворота, подріботіла дерев'яним мостом через рів. Відсапалися вже в парку, забігши подалі, під захист кущів.
— Бачили? — запитав Вухо.
— Ага. Сто пудів ясно, що вони шукають, — мовив Богдан відсапуючись.
— І так само ясно — вони теж не знають, де шукати. Ось і йдуть нашим шляхом, — пояснив Данило.
— Стежать за нами? — вигукнула Варвара.
— Ні. Просто дурні думають однаково, — мовив хлопець.
— А я не дурень! — образився Вухо. — Сам дурний!
— Це приказка така, — заспокоїв його Данило. — І раз на те вже пішло… Поки ми не знайшли розгадки, не треба вважати себе розумнішими за них. Просто слід до розбійницького скарбу один. І він очевидний.
— Ой, народ, боюся я — здивує ця пані Крук директора Жору, — зітхнула Варвара. — Спочатку ми про діамант розпитуємо. Відразу за нами — ще двоє підозрілих типів…
— Все одно іншої легенди вони не почують, — сказав Данило. — Але ти маєш рацію: сьогодні ми надто часто плуталися у цих злочинців під ногами.
— Чому — злочинців? — здивувалася рудючка.
— Ти інакше вважаєш? Слухай, якби вони справді хотіли знайти діамант отак, заради інтересу, хіба б ховалися? Взагалі з розмови, яку почув Бодя, в мене інших припущень нема. Вони серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно мій тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо, — Данило нарешті впорався з диханням, обвів поглядом невеличку компанію. — Раз ми вирішили нікому поки що нічого не казати, значить, будемо діяти самі. Але нас усіх бачили. Подоляни — маленьке селище. Всі на виду. Довіритися випадковим людям не хочеться, якщо чесно. Тому пропоную викликати підмогу.