Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— А там? — не вгавав Гришко.
— А там уже не твій клопіт, — переможно закінчив дід Гайдамака. — Ну, то як, молоді люди? Додамо собі клопоту чи, може, Галко, справді додому вернешся ось із ним? — старий кивнув на Футбола.
— Ще чого! — вирвалося в дівчини. — Наших виручати треба. Вони чекають. А Футбол, бачте, сам лишатися не хоче. Теж рветься…
— Побачимо, — тихо мовив Льонька, відвівши очі.
— Ну, отак, — дід Гайдамака витер змокріле чоло. — У тебе там, Грицю, була дошка, в кузові. Витягайте, зробимо для
Фермер, Льонька та навіть Галка швиденько заходилися мостити Футболові сходи. Коли дошку спустили з кузова, страусу навіть слова ніхто не сказав — сам усе зрозумів, поважно піднявся хистким містком. Потім пройшовся всередині, пригинаючи свою довгу шию.
— Може, мені здається, — проговорив Льонька, дивлячись на страуса, — може, так неправильно буде сказати, але зараз цей твій страус, Галко, виглядає задоволений, як слон!
Розділ 15
У якому страус та всі, хто подорожує з ним, не дуже подобаються міліції
За пару годин мандрівники таки дісталися до Києва. Так десь і розраховували, ближче до вечора. Не хотілося тинятися спекотним містом цілий день, краще відразу сісти в поїзд.
Пощастило — вантажівка примудрилася під'їхати майже під самий залізничний вокзал. Коли страус так само поважно й обережно виходив з критого кузова на світ Божий, ця з'ява відразу привернула загальну увагу. Біля вокзалу народу завжди вистачало, і всі — хоч пасажири, хоч ті, хто проводжав, хоч торгівці городиною та ягодами, навіть просто випадкові перехожі — всі пороззявляли роти.
— Цирк приїхав! — вирвалося в когось із натовпу.
Дід Гайдамака посміхнувся у вуса. Старий зовсім не збирався втручатися в хід подій, і Галка дуже добре це зрозуміла. Тому, суворо оглянувши гурт цікавих, зупинила погляд на якомусь хлопчику років семи в шортах, сандалях на босу ногу та з гумовою іграшковою потворою в кулаку.
— Як тебе звати, хлопчику? — запитала.
Той знітився, зиркнув на маму, яка тримала його за іншу руку. А молода жінка теж розгубилася.
— Чого ти злякався, Костику? Скажи, як тебе звати…
— Костик, — бовкнув Костик, ще не розуміючи, для чого дівчинці з кісками з ним знайомитись.
— А скажи, Костику, хто оце такий? — Галка тицьнула пальцем у Футбола, котрий не відходив від неї далеко.
— Пташка, — пробелькотів малий.
— Правильно, Костику. Пташка. А як називається ця пташка, знаєш?
— Ця пташка називається страус, — старанно відповів хлопчик, усе одно побоюючись сказати щось не те.
— Бачте! — Галка широко розправила плечі, знову глянула на гурт роззяв. — Навіть маленькі діти знають, що це пташка і називається вона страус. Ви що тут, у Києві, страусів не бачили
Дивно, але подіяло. Зрозумівши, що нема чого витріщатися на звичайного собі птаха, люди досить швидко знову розійшлися по своїх справах. А Галка переможно глянула на Льоньку. Той закусив губу. Схоже, його прогноз не справджувався: дівчина з кісками поки що давала раду собі та Футболові.
Попрощавшись із Григорієм та відпустивши машину, невеличка компанія пройшла на привокзальний майдан. Тут поява дивного пасажира, з дзьобом та на довгих ногах, теж без уваги не лишилася. До честі Футбола, він на роззяв не реагував. Навіть шиєю не крутив, ступав прямо та дивився просто перед собою.
Одначе просто так, без пригод, вдалося перетнути лише майдан. Щойно старий, хлопець, дівчина та страус зайшли до залу очікування, до них відразу посунув міліцейський патруль. Причому відразу з двох боків, беручи по ходу руху всіх у кільце. Збоку могло видатися: просто зараз озброєні пістолетами та гумовими кийками міліціонери збираються захопити та знешкодити банду небезпечних злочинців.
— Ану, стійте, — тихо мовив дід Гайдамака, виступаючи трошки вперед. — Тепер, мабуть, моя буде черга.
Щойно так сказав, як міліція оточила їх, а старший, пузатий та з погонами, приклав руку до козирка форменого кашкета.
— Лейтенант міліції Недогибченко! Ваші документи!
— А що ми зробили? — мирно поцікавився дід. — Ось у нього, наприклад, точно нема документів, — старий кивнув на страуса. — То що йому за це буде? Ви його заарештуєте?
— Послухайте, шановний, ось не треба нам, як той казав, тюльку травить! — підніс голос міліціонер Недогибченко. — Хто вас знає, що ви за люди…
— Він — точно не людина, — дід Гайдамака потріпав Футбола по гнучкій лисій шиї.
— Це страус, — вирвалося в когось із патрульних.
— Бачте, це страус, — старий задоволено глянув на Недогибченка. — Молодці, хлопці. Добре працюєте. Невідому особу встановили за секунди! То ми можемо йти?
— Так, пане… Гражданін… Товаріщ… Тьфу! — міліцейський лейтенант сам заплутався, навіть не міг придумати, що й сказати.
— А ви чого плюєтеся тут, пане офіцер? — строго запитав дід Гайдамака.
— Так, по-хорошому ви не хочете, — видно, міліціонер вирішив застосувати звичну та знайому тактику в розмові з тими, хто йому чимось не сподобався. — Зараз я викличу сюди патруль, і там з вами розберуться!
— Що з нами не так? — здивовано поцікавився старий.
— Звідки я знаю, де ви стравуса цього взяли! Може, ви його десь украли!
— Скажіть, пане офіцер, — дід Гайдамака хитро глянув на Недогибченка, — що, сьогодні по радіо передавали про викрадення страуса? Якщо це сталося десь у Зімбабве, то це — не ми! І потім: коли щось крадуть, це вкрадене намагаються заховати. А нашого друга ми не ховаємо. Навпаки — йдемо собі вільно та спокійно, як люди з чистою совістю.