Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Хоткевич нагнувся, підняв з підлоги чорну, продовгувату скриньку, відкрив кришку, приладнав антену, надів навушники, натиснув на ключ.
Хвилин за п'ять він склав рацію, дістав з кишені ручку й блокнот.
— Про все домовлено, — оголосив він Сиволапу, — наліт на переправу о третій годині, тієї миті, коли всі благочестиві люди відпочивають. Сигнал: дві червоні ракети в бік переправи. Сьогодні вона обов'язково злетить у повітря. Тепер можна випити по чарці коньяку, як кажуть, для піднесення духу та за успіх нічної операції. Діставай, Владиславе, пляшку «Мартіні», згадаємо добрі старі часи. Це мій улюблений коньяк. І завезений він у це підземелля моїм прапрадідом
Аптекар підійшов до шафи, взяв темну пузату пляшку, відкоркував її і поставив на стіл. Потім дістав з-під стола кошик і обережно видобув з нього миску холодцю.
— Добре, що ти додумався заглянути в підземелля, — схвально кивнув головою Хоткевич, — бо я тут на самоті трохи занудився. І вже почав думати, чи не схопили тебе чекісти.
— Я поза будь-якою підозрою, — задоволено мовив Сиволап. — Позавчора увечері приїхав у село. Чую — диверсанти. Чотирьох, розповідають, забили, а п'ятий — майор, мабуть, керівник групи, зник безслідно. Я зразу й збагнув, хто він, той керівник групи і де його треба шукати.
Хоткевич підняв келих з коньяком, запропонував:
— Вип'ємо за криваву помсту! І помста буде! І не звичайна, а страшна помста! Вища математика Адольфа Гітлера почала діяти.
Аптекар випив, закусив, запитав Хоткевича:
— Про яку вищу математику ти говориш?
— Бачиш, Владиславе, — поволі почав Хоткевич, — є звичайна арифметика, якою користуються мільйони і мільйони людей. Два плюс два — буде чотири. І думають, що вони прорікають неабияку істину, а насправді — бовтаються на мілині.
— Нічого не розумію, — пробурмотів спантеличений Сиволап.
— Зараз ти все зрозумієш, — обірвав його Хоткевич, — тільки уважно слухай. Є, як відомо, крім звичайної арифметики, ще й вища математика. Так фюрер незрівнянний майстер вищої математики.
І Хоткевич значуще поглянув на аптекаря, ніби попереджав його своїм виглядом, що зараз відкриє йому надзвичайно важливу таємницю.
— А це, — впевнено продовжував він, — повна зневага до всіх моральних постулатів, до таких понять, як честь, справедливість, гуманізм, право. Ніяких прав, ніякої справедливості. Особливо, коли мова йде про інші нації, інші народи, крім німців. На озброєння береться все: зрада, обман, підступ, дворушництво, розбещення, підкуп, віроломство. І все це спрямовано на те, щоб знищити і знекровити інші, нижчі нації, очистити життєвий простір для представників німецької нації. Німці — володарі світу! І їм повинні підлягати, слугувати інші народи. Ось що таке вища математика фюрера — ідейне спрямування націонал-соціалістичної партії. І ми повинні вчитися в своїх покровителів. Інакше ми ніколи не виграємо бою.
— Який ти маєш на увазі бій?
— У нас може бути лише один бій, — пояснив Хоткевич, — бій на виживання. Вціліти, дорогий Владиславе, довше протриматися на цій грішній землі, повернути маєтки, навчити повстале бидло коритися і мати хоча б мільйон доларів у надійному зарубіжному банку, а ще краще в двох-трьох. І тут мені, пане Владислав, потрібна твоя допомога. На тебе я покладаю особливі надії, як на давнього і вірного друга.
— Що я можу зробити?
— Дуже багато, — після невеличкої паузи відповів Хоткевич. — Треба лише все продумати і передбачити. Коли я доповів Майєру, що в моєму родовому маєтку зберігається пристрій для виготовлення фальшивих фунтів стерлінгів, які приймають всі банки світу, він запропонував мені написати доповідну записку на ім'я Гіммлера. Я написав. Потрапила вона до бригадепфюрера військ СС Дітмара. І мені дали зрозуміти, що я повинен мовчати, чекати слушного
— Я згоден і з радістю сьогодні б виїхав до Берна. Я так скучив за дружиною. Ти давно її бачив?
— Місяців чотири тому, як востаннє був у Швейцарії.
— Як вона там?
— Я ж розповідав, — співчутливо озвався Хоткевич, — має добротний будиночок, сад, квітник, оранжерею. Мій брат перевів на її ім'я певну суму грошей.
— Дякую вам, — розчулено мовив аптекар. — Дякую!
— Чи зміг би я, — несподівано запитав Хоткевич, — зустрітися з Консулом?
— Звичайно, — кивнув головою аптекар, — тільки треба подумати де. Не варто нікого приймати в підземеллі. Чим менше хто знатиме про цей закуток, тим ліпше. Я завтра викличу Консула в район, вручу йому зброю для партизанського загону. Побуваємо опівдні в Жовтневому. Можемо зустрітися в банкетній виробці.
— Хай буде так, — погодився Хоткевич, — я повинен поговорити з Консулом до того, як німці захоплять Київ.
— Хоча б скоріше! — вигукнув аптекар. — Як мені набридла роль провізора, високопартійні розмови з товарищами, їхні натхненні теревені. Швидше, швидше б покінчити з ними!
— Давай, Владиславе, — запропонував Хоткевич, — піднімемося на горище палацу. Важко мені дихати в підземеллі. Застудився, як півдня довелося мокнути в озері. Ковтаю ліки і все одно кепсько себе почуваю. На горищі сухе повітря, і я хоч трохи вигріюся.
— Гаразд, — охоче погодився аптекар, — тільки я спершу піду до джерела та візьму води, бо наші баклажки зовсім порожні.
Аптекар почав збирати все зі столу.
Хлопців як вітром вимело з підземелля.
Тримаючись за стіну, не запалюючи ліхтарик, вони навпомацки стрімголов мчали до виходу в старі каменоломні, їм так і здавалося, що Сиволап уже йде слідом за ними, щоб набрати води з недалекого джерела.
— Світи синє,— наказав Юрко, — хутчій!
Володя ввімкнув ліхтарик. У примарному синьому сяйві перед хлопцями постав вихід у каменоломні. Вони швидко вибігли назовні. Юрко знайшов потрібні блискітки, камінь нечутно повернувся навколо своєї осі і закрив темний хід.
Хлопці щодуху тікали із старих каменоломень. Пробігли штольню і завернули до виходу. У вільховому гаю теж не затрималися, хоч уже почало колоти в боці, ноги заплутувались. І лише під високими вербами зупинилися, віддихалися.
Надворі сяяло сонце, у гущавині співали птахи. Поряд, чад головою, подавав голос одуд, озивалася іволга, тінькали невтомні синиці. І тільки від переправи долинав безперервний гуркіт машин. І від того ще страшнішою ставала небезпека, яка нависла над переправою, над багатьма людьми — військовими, біженцями, односельчанами.
— Негайно треба знайти Вершину! — стривожено озвався Юрко.
— Ходімо на пошту, — порадив Володя. — Подзвонимо в міліцію, скажемо Вершині, хай хутчій їде в Жовтневе.
— Ні,— заперечив Юрко, — давай зробимо інакше: побіжимо до начальника переправи, попросимо його дати машину і зразу поїдемо в район. По телефону про пана Хоткевича говорити ніяк не можна. І про таємницю підземелля теж ніхто не повинен знати.
Розділ шостий
ПРОПОЗИЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА