Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Лейтенант вибачився перед підполковником, розвів руками:
— Якщо вже хлопці вирішили поговорити зі мною наодинці, то доведеться задовольнити їхнє бажання. Вибачайте, товаришу підполковник…
Начальник переправи розуміюче кивнув головою і вийшов із землянки. Хлопці похапцем почали розповідати про недавню зустріч у підземеллі, передавали розмову між паном Хоткевичем та аптекарем. І чим більше вони розповідали, тим більше хмурнішало обличчя лейтенанта, повнилися тривогою його очі.
Лейтенант дістав з кишені олівець, блокнот, швидко почав робити в ньому якісь помітки. Він жодним словом не перебив хлопців,
— Як говорив Сиволап, чи він передасть, чи вже передав?..
Юрко повторив слова Сиволапа, і Вершина, важко зітхнувши, щось записав у своєму блокноті, наказав хлопцям:
— А зараз — додому. І нікому ні слова ні півслова про підземелля. Я прийду до вас додому після нальоту ворожих літаків. Мені буде потрібна ваша допомога.
Хлопці вийшли із землянки і швидко подалися в село. А лейтенант Вершина майже підбіг до підполковника, який стояв на пагорбі, стежачи за роботою переправи. Між лейтенантом і підполковником відбулася швидкоплинна розмова. Незабаром у напрямку палацу рушило чоловік двадцять червоноармійців.
Хлопці, озираючись, здаля бачили все це, і їм було заздрісно, що не можуть брати участі в операції. Нетерпілося побігти слідом за червоноармійцями. Але про участь у бою не доводилося й думати, їм наказано йти додому і чекати лейтенанта. Незабаром почулися вибухи гранат. З вузенького слухового вікна, що виднілося на горищі палацу, темною смугою виповз чорний густий дим.
Хлопцям несила було сидіти в хаті, і вони вийшли на майдан. Там зустріли схудлого, змарнілого Івана Гончара, його тільки позавчора виписали з лікарні. Побачивши хлопців, Іван почав розповідати, що на горищі палацу червоно-армійці захопили ворожих диверсантів і один з них — колишній власник палацу пан Хоткевич.
Нарешті настала ніч. Безлюдними вулицями села пройшли бійці винищувального загону. Вони прискіпливо приглядалися до кожного вікна, пильнували, щоб ніде не пробився жоден промінчик світла. Від переправи долинало гудіння машин. Рух військ не припинявся ні на хвилину. Пором теж працював удень і вночі, переправляв біженців.
Опівночі над Прип'яттю запанувала тиша. Невдовзі в далекому небі, всіяному дрібними зірками, загули невидимі літаки. Їхнє гудіння напливало на мовчазне затаєне село. У визначений час далеко від переправи, над болотом, у небо злетіло дві червоні ракети. Вони повисли на мить у небі і, розсипавшись на безліч великих і малих іскор, погасли, лишаючи по собі білястий, ледь видимий слід. На сигнали й подалися ворожі літаки. Дужі вибухи струсонули землю. У вікнах тонко забриніли шибки. Вперше так близько рвалися фашистські бомби.
Літаки побомбили болото і полетіли на захід. Їх загрозливе гудіння віддалялося, поволі затихало, поки й зовсім не розтало в нічній пітьмі. А переправа знову завирувала.
О третій годині ночі до Берегових завітав лейтенант Вершина. Він зайшов до хати, подав руку матері, сказав вдячно:
— Спасибі вам, Маріє Федорівно, за сина. Велику допомогу подав він Червоній Армії. А зараз дозвольте Юркові піти зі мною і не турбуйтеся. Завтра до вечора він повернеться додому.
На ґанку їх чекало двоє чоловіків. Зайшли за Володею.
На
— Зараз підемо в палац, покажете нам підземелля, проведете в ту кімнату, в якій розмовляли пан Хоткевич з Сиволапом. Там залишились списки підпільників.
— Оце серед ночі й підемо? — засумнівався Володя.
— Зараз найкраща пора, — пояснив лейтенант, — бо нас ніхто не бачитиме. А зайві свідки нам не потрібні. Підземелля необхідно оглянути терміново. Ходімо, хлопці, ходімо, лише ви нас туди можете провести.
На вулиці, коли наблизилися до Прип'яті, лейтенант зупинився, прислухався до гуркоту, що долинав від переправи, сказав задоволено:
— Живе переправа! Прорахувалися фашисти та їхні найманці.
Село стишилось після нальоту ворожих бомбардувальників. Між темних дерев сіріли стіни рублених хат. Землю повили густі сутінки. Над Прип'яттю клубочився білий туман, хвилями він піднімався, повисав на вербах, снувався над берегом. Коли підійшли до клубу, Вершина дістав з кишені ключ, почав відчиняти важкі дубові двері.
Юрко стояв біля ґанку і дивився на стовбури старезних лип. Несподівано йому здалося, що біля крайньої липи майнула чиясь тінь, затаїлася за нею і пильнувала за кожним рухом нічних відвідувачів палацу. Хлопець, напруживши зір, уважно вдивлявся в передсвітанкову темряву, чекав, що тінь знову випірне з-за грубезного стовбура. Та як не придивлявся Юрко, нічого вже не помітив. Мабуть, здалося, подумав хлопець, а він тут же й вигадав якусь тінь.
Не знав Юрко, якою небезпекою обернеться для нього та Володі оця миттєва зустріч з невідомим на подвір'ї палацу, який здався йому вигаданою тінню, як жалкуватиме він, що не сказав про свою підозру лейтенантові і зразу на місці не перевірив свій сумнів.
Відчинивши вхідні двері, Вершина спершу пропустив хлопців, а за ними зайшли його мовчазні супутники, останнім поріг переступив лейтенант. Він замкнув двері зсередини, поторсав їх, чи надійно тримає замок, і засвітив електричний ліхтарик.
— Не страшно? — підбадьорливо запитав хлопців.
— Ні,— відгукнувся Володя, хоча й відчув, як по його спині бігають холодні мурашки. — Чого нам боятися, коли ми прийшли разом з вами?
Лейтенант, освітлюючи дорогу ліхтариком, попрямував до Зоряної кімнати. Зупинившись посеред кімнати, він прискіпливо освічував її стіни, підлогу, уважно придивлявся до темного паркету, намагався натрапити на ляду, що прикривала вхід до підземелля.
Юрко теж оглядав приміщення. Тут усе нагадувало тата. На столі в шкіряному футлярі осиротіло виблискував уцілілим скельцем цейсівський бінокль. У відкритій шафі висів мундир із золотим еполетом. У кутку — карабін без затвора. На стіні шабля в потертих піхвах. На шафі видніється будьонівка з великою матерчатою червоною зіркою, поруч неї портупея, дерев'яна кобура від маузера.
Юрко відчув, як боляче защеміло серце. Всі ці речі по крихті збирав тато, намагався забезпечити сільських акторів справжнім реквізитом. Де він зараз? Чи живий? Десь відбиває наступ оскаженілих фашистів… Як пішов в армію, то й не було від нього жодного листа, жодної звістки, хоча обіцяв писати…
— Ну, хлопці,— озвався лейтенант, — показуйте хутчій свої таємниці, бо як я не дивився, ніякої ляди так і не помітив. Ведіть нас у підземелля, бо мусимо поспішати, щоб скоріше повертатися в район.