Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Так, проґавили ми його, собаку! — глухо відгукнувся Арсен. — Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для полонянок осідлайте Чорнобаєвих!
Поки сідлали, Арсен віддавав накази:
— Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду. На допомогу візьміть ще кого–небудь. Ну, хоча б Іваника, — і тихо додав: — З нього мені мала допомога, а вам усе–таки жива душа… — Потім голосно: — Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас у Глибокому байраці. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
—
Сонце зайшло — на землю почали спадати сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними — решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений, бурчав:
— Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? Невже так і поїдемо, не відплативши тому лотрові?
— Не треба, — скрушно махнув рукою Арсен. — Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна! Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви.
— Як знаєш, пане добродзею, — не давав себе переконати Спихальський. — А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!
Арсен промовчав. Йому й самому було досадно, що випустив з рук Чорнобая, свого найлютішого ворога. Та що з того? Палити будівлі? Знищувати добро, надбане кривавою працею наймитів і пахолків? Це було б нерозумно.
Коні летіли навскач. Всі мовчали, поприпадавши до грив. Арсен теж пригнувся, не випускаючи однак з поля зору ні свого переднього загону, ні того, що робилося довкола.
Ось із узвозу виринув Чорнобай. У нього чимало людей, — тож устрявати в рукопашний бій небезпечно. Навіщо даремні втрати? і Арсен миттю вирішує мчати слідом за Романом у надії, що скоро настане вечір і темрява сховає їх від переслідувачів.
Та Чорнобай розгадав цей задум і, зрізавши кут, утворений двома дорогами, кинувся навперейми. Цим він відразу скоротив відстань, що відділяла його від втікачів. Не останню роль в цьому зіграло, мабуть, і те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.
Почалася погоня.
Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села — і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа,
Гриву та Іваника підтримувати їх, щоб не попадали, а це, в свою чергу, уповільнювало втечу.
Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Арсен на ходу крикнув:
— Приготувати мушкети! Стріляти залпом! Цілитися не в вершників, а в коней! Буде більше шансів, що влучимо!
Вершники зірвали з–за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити кого–небудь із своїх. Ладналися на ходу.
На невисокому пологому пагорбі Арсен подав знак зупинитися. Всі повернулися впівоберта назад. Тісною купою, збиваючи хмару куряви, швидко наближалися переслідувачі. Сто кроків… вісімдесят… шістдесят…
—
Вмить звелися вгору довгі цівки кремінних рушниць. Прикладами — до пліч. Курки — на бойових зводах.
— Пали!
Гримнув залп.
Загін переслідувачів, мов наткнувшись на невидиму перепону, раптом зашпортнувся. Кілька коней, придавлюючи своєю вагою їздців, упало на землю. Інші здибилися, злякано заіржали. Почулися прокляття і стогони поранених.
Потім з одного боку насунулася хмарка сірої куряви, а з другого — їдкого мушкетного диму і, зійшовшись над Чорнобаєвим загоном, накрила його густою непроглядною завісою.
— Вперед! — гукнув Арсен.
Прищуливши вуха, коні рвонули з місця учвал — і понесли. Постріли, крики, болісне іржання, запах диму стривожили їх, наддали нових сил. Втікачі прудко помчали до лісу.
Через дві–три сотні кроків Арсен оглянувся. В грудях радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.
Незабаром вечірні сутінки погустішали і темно–сизою пеленою покрили степ. Ну що ж — тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.
7
Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам’яті, і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, та ніхто з ним не поїхав. Тому наказав підібрати поранених і вертатися додому.
У фортеці, кинувши поводи пахолкові, процідив:
— Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном! Хай зайдуть!
А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі — застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався.
Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба. Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший–ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.
Грюкнули двері — і пахолки ввели Минку.
Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця:
— Підійди ближче! А ви — геть звідси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.
— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?
— Батечку, їй–богу, нічого! — забелькотав Минка. — Хай мене грім поб’є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…