Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Іванику! Рожков! — загукав він приглушеним голосом.
У комірчині хтось завовтузився, встав.
— Хто там?
— Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!
— Я і є Кузьма Рожков… Чого тобі?
— Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері… Та швидше!
Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:
— Не бійтеся мене… Я Чора… Я хочу допомогти вам втекти додому…
— З чого б то, знаеш–маеш? — здивувався Іваник.
— Так хоче моя ненька… Я приготував коней, харчі… Зараз виведу вас із міста,
— Гм, аж не віриться, — все ще сумнівався Іваник. — Ти того… знаєш–маєш… хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?
— Самі не будьте дурнями, — розсердився Чора. — Неня відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики ї скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості… З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман… Зрозуміли?
Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.
— Звичайно, зрозуміли, мурзо, — відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. — Зробимо все як слід! Ходімо!
Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.
— Спасибі тобі, хлопче!
А Іваник розчулився.
— Хоч ти й нехрист, знаєш–маєш… а добра людина! Хай береже тебе Господь Бог! А матінці твоїй — низенький уклін!
— Щасливої дороги! — усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.
Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, а й побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але, незважаючи на глибоку його любов і прив’язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини–гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок…
Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де жила Стеха.
— Ой, хто там? — злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.
— Не бійся мене. Я Чора, — прошепотів хлопець. — Одягайся швидше. Виходь!
— Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!
— Тс–с–с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!
— Врятувати!.. Хіба мені щось загрожує?
— Повернувся з Немирова мій батько…
— Ну й що?
— Він хоче взяти тебе за жінку…
— О Боже!
— А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…
Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.
— Куди ж ти повезеш мене?
— У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі,
— Отже, ти…
— Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! — вирвалося у хлопця. — Краще мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…
Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець — чи то через сором’язливість, чи через якусь іншу причину — ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Кучук–бея…
Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.
Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м’які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.
Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо–синю темноту південної безмісячної ночі…
БУДЖАК
Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво–Братського монастиря, де містилася колегія.
За кам’яною стіною, на просторому подвір’ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.
Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.
— Хлопче, ходи–но сюди, знаєш–маєш, — поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав: — Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?
Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір: — Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге–ей, сюди!
Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?
Яцько й Семашко не забарилися з’явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього — нудьгували за рідними й близькими.