Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Чекай, Яцьку, чекай! — перебив їх Іваник. — Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…
— О! — вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.
— Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…
— О! — ще дужче здивувався Яцько. — Арсен знає?
— Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш–маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину.
Яцькові очі блиснули радістю.
—
Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.
— А чи нас відпустить пан ректор?
— Чи ми його питатимемо!
— До Запорожжя неблизький шлях. А ми — піша–пішаниця.
— Семашку, ти ніби з неба впав! — Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. — Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося — і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.
Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов дим. Яцько добереться до Січі, А вдвох із Семашком — тим більше. А там уже Арсена знайдуть…
— Ну, чого ж, я згоден, — сказав Семашко.
Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.
— Ну, от і добре, хлопці, — сказав Кузьма Рожков. — Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати…
Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.
В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно–радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.
Коли посольство, допроваджене Газі–беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.
Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.
Арсена й Романа оточили друзі.
— Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! — Метелиця притис Арсена до грудей. — Знать, нелегкий посольський хліб… Але добре, що живий–здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки — а м’ясо наросте… — Він важким кулаком витер сльозу. — Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба…
Арсен поцілував старого в шорстку щоку.
— Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце… Дякую,
Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:
— Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати… Арсене, є важлива звістка!
Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.
— Яка звістка, батьку Семене?
— Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш… Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці — текло та й текло. От і накапало трохи новин…
Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.
Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.
— Ну, батьку!
Палій розгладив вуса.
— Приїздили з Києва хлопці — Яцько і молодий Семашко…
— Що ж трапилося? — Арсен раптом зблід. — Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…
— Ні, ні, там усе гаразд. — Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. — Знайшлася Стеха…
— Стеха?.. Де ж вона була?
— У Буджаку. Вона й зараз там.
— У Буджаку… — Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав: — А Златка?
— Про Златку нічого не відомо.
Арсен не приховував розчарування.
— Газі–бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук–бея. Як же нічого невідомо?..
— Ось як! — здивувався Палій. — А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.
— Його полонянка! — вигукнув Роман схвильовано. — Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім — хай буде що буде!
— Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…
— Що ж іще?
— Чора — мій племінник…
— Племінник? Чора?!. — Арсен і Роман були вражені.
— Його мати — моя молодша сестра Варвара.
— О!
— Так, моя сестра… Дружина Кучук–бея. Ось як буває! — Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. — Та іноді й нещастя може послужити добру службу. Ось бачите? — Він витягнув шматок пергаменту. — Це ярлик… Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити… Сестра допоможе…
— Батьку, так їдьмо ж скоріше! — Арсен схопився. — Не гаймося!
Палій лагідно усміхнувся.
— Зажди! Не поспішай. Треба як слід приготуватися в дорогу.
— А що нам збиратися?
— Як що? Потрібні коні, гроші, харчі… Та й кількох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дівчину або обміняти… Не забувай і про подарунки: їду ж я в гості до рідної сестри!
Арсен почухав потилицю.
— І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? — І він вивернув кишені. — Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе?