Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Тоді поспішімо до батька… Він на переправі.
Під’їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.
Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.
— До тебе, батьку, — сказав Чора підходячи. — Мають ярлик…
— Ярлик?.. Чий?..
— Твій.
— Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай помилує мене Аллах! — В очах мурзи спалахнув
— Ярлик давала твоя дружина Варвара–ханум, мурзо, — виступив наперед Семен Палій.
— Варвара–ханум? — Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. — Але як вона посміла зробити це?!
Чора зблід, бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам’яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить — і він ударить Варвару–ханум… Чора пам’ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі… Одного він не пам’ятає — яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею…
І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм’як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.
З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, — був привітний, веселий, добрий.
І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.
— Не гнівайся, мурзо, — спокійно промовив Палій. — Краще приймай гостей!
— Гостей?..
— Так. Усюди, у всіх краях і в усіх народів, коли прибуває брат дружини, його вітають, як найближчого родича і бажаного гостя…
Кучук похмуро глипнув на козака.
— Не розумію…
— Ну, звичайно, не розумієш, — усміхнувся Палій, — бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди — ні її, ні батьків, ні братів… Тож звідки тобі знати її брата?
Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.
— Невже ти брат Варвари–ханум?
— Так.
— Семен?
— Так.
— Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара–ханум розповідала про тебе… Ну, будь здоровий, Семене Гурко! — Мурза простягнув руку.
— Семен Палій…
— Що?.. Семен Палій?! — Кучук був вражений. — Але ж… Семен Палій — то погромитель кримчаків! Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…
— То що? Наказав би голову відтяти?
— Наказав би!
— Дякую за відвертість… Але, на
— Безперечно.
— Тоді, родичу, приймай гостей!
Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.
— Але… — він зам’явся.
Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.
— Ти зібрався на Україну?
Той прямо глянув у вічі Палієві.
— Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…
— І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?
— Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші — все знадобиться! — В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.
— Ви чуєте, хлопці? — звернувся Палій до своїх товаришів.
— Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! — вигукнув, виїжджаючи наперед, Арсен. — Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?
На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.
Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:
— Чорний вершник?! І ти тут?
— Тут, мурзо, — спокійно відповів Арсен.
— Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!
— Я знаю це.
— І все ж ти посмів приїхати сюди?
— Як бачиш, мурзо.
— Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають — башку знесуть!
— І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! — суворо сказав Палій.
— Чому?
— Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою і зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? — він повернувся до Чори. — І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, — всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі — не всім відомо…
Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.
— Тату, козак правду каже…
— Не козак, а дядько, — вставив Палій. — Адже моя сестра Варвара — твоя мати?
— Так.
— Ну, от бачиш! Дядько…
— Дядько, — повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.
Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.
Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?