Таємний сад
Шрифт:
— У саду, сер. Він цілими днями гуляє в саду… тілько нікому і близько не можна підійти — не велів, аби на нього ся дивили.
Очі містера Крейвена широко відкрилися.
— У саду! У саду! — вражено вимовив він. Тоді подав знак місіс Медлок, мовляв, ідіть, ви вільна.
Кілька хвилин містер Крейвен не міг прийти до тями. Врешті він стрепенувся і вийшов у коридор. Навіть не пам’ятав, як опинився надворі. Отямився вже на алеї. Тоді пішов до фонтану. Потім перетнув галявку і повернув на довгу доріжку, що вела попри стіну, вкриту плющем.
Не знаючи цього,
Уже перед самою хвірткою містер Крейвен зупинився і прислухався. Що це? Сон чи ява? З-за стіни долинали якісь звуки! Тупотіння, притишений сміх… Так сміються діти, коли не хочуть, аби їх чули.
Заради Бога, що це все означає?! Хто міг туди потрапити, якщо сад десять літ як зачинений? А може, він просто згубив розум і йому раз-у-раз вчуваються якісь голоси?..
Врешті діти в саду так розвеселилися, що геть забули про обережність. Хтось пробіг попід самою хвірткою… чутно було пришвидшене дихання, нестримний сміх, вигуки навздогін… а тоді плющева завіса рвучко відлетіла вбік — і на доріжку вилетів хлопчина. Він гнав так, що нікого й нічого перед собою не бачив, отож упав просто на містера Крейвена. Якби містер Арчибалд в останню мить не підхопив хлопця, то той напевно гепнув би на землю.
Містер Крейвен допоміг йому встати, тоді зустрівся з його поглядом — і тут чоловікові просто відібрало мову.
Цей високий, розпашілий від бігу хлопчина… і ці сіро-блакитні очі з веселими блискітками… Містеру Крейвену перехопило подих.
— Хто… хто ти? — ледве вимовив він.
Колін також був вражений. Скільки уявляв собі зустріч з батьком, але щоб отак впасти йому на руки… Такого ніхто не міг сподіватися. І зараз хлопець почувався на сьомому небі від щастя. Він випростався і дивився на батька. Тут підоспіла Мері. Побачивши дядька з Коліном, дівчинка зупинилася і прикипіла до них очима.
— Привіт, тату, — вимовив хлопець. — Знаю, тобі важко повірити, але я — Колін. Я теж спершу не вірив, що зможу. Але бачиш: я можу ходити — я, Колін!
Містер Арчибалд слухав сина і лише заворожено повторював:
— У саду… У саду…
— Так-так, це сад мені допоміг… і Мері, і Дікен зі своїми звірятами… і Магія Слова, — швидко підхопив Колін. — Ми від усіх ховалися… тримали у таємниці, бо я сам хотів тобі це сказати. Бачиш, тату, я здоровий — сьогодні вже перегнав Мері, уявляєш?! І взагалі скажу тобі: коли виросту, то неодмінно стану атлетом. Ось!
Містер Крейвен не зводив погляду зі сина. А хлопець так і сипав скоромовкою, бо хотів чимскоріш усе розповісти батькові. Очі Коліна блищали від захоплення, округлі щоки аж пашіли від бігу. І цей здоровий веселий хлопчина — його син! Серце містера Арчибалда сповнювала
Тут Колін, бачачи, що батько не може вимовити і слова, схопив його за руку.
— Тату, тату, скажи щось! — нетерпляче вигукнув хлопець. — Правда, чудово? Я житиму, житиму, житиму вічно!
Містер Крейвен міцно обняв сина. До горла йому підступив клубок.
— Хлопчику, мій хлопчику, — врешті проказав чоловік, провівши рукою по очах. — Ходімо у сад. Там ти мені все розкажеш.
У саду панувала золота осінь. Обабіч стежини кивали білими й червоними голівками пізні лілеї. Містер Арчибалд добре пам’ятав, що їх садили якраз для того, аби вони розцвітали о цій порі. Осінні сорти в’юнких троянд обснували гілки дерев і здавалося, наче дерева цвітуть. Сонячні промені заломлювалися у жовто-багряному листі і створювали враження, що крони світяться, ніби величезні ліхтарі.
Містер Крейвен зупинився й обвів сад завороженим поглядом. Нарешті вимовив:
— Я думав, що тут усе пропало.
— Мері спершу також так подумала, коли ото вперше сюди потрапила, — жваво відповів Колін. — Але бачиш: наш сад ожив.
Потім усі вмостилися під деревом, бо тепер містер Арчибалд мусив довідатися все — від початку до кінця. Лише Колін залишився стояти, бо так йому було зручніше розповідати.
Арчибалд Крейвен уважно слухав кожне слово сина і не міг надивуватися. Бо те, що відбулося у саду, — це справжнє диво. Коли Колін розповідав про хитрощі, до яких вони мусили вдаватися, аби зберегти таємницю, містер Арчибалд сміявся до сліз. Проте часом очі його зволожувалися і без сміху, коли думав: ось цей милий веселий хлопчина, у майбутньому атлет і вчений — його син.
— Ну, здається, таємниць більше не залишилося, — врешті підсумував Колін, завершивши свою лекцію. — Гм, думаю, зараз там, — кивнув на дім, — усі впадуть від несподіванки, коли побачать мене на ногах. Бо ти собі не думай: тепер, коли ти тут, я нізащо вже не сяду у цей візок. Ходімо, тату, ходімо додому.
Бен Везерстаф зазвичай працював надворі — на городах та у садах маєтку, тому в самому будинку з’являвся рідко. Але сьогодні був особливий день, отож Бен за всяку ціну мусив потрапити у дім. Він позбирав на грядках овочі і сам приніс їх до кухні, а за це місіс Медлок запросила його на гальбу пива.
Річ у тім, що вікно кімнати для слуг виходило саме на травник перед будинком. Ну а старий конче мусив бачити усе, що там відбудеться. Отож запрошення на пиво було якнайбільш доречне у цій ситуації.
Місіс Медлок також з’їдала цікавість. Вона хотіла розпитати Бена, бо знала, що він щойно був у саду.
— Бене, може, ви виділи кого з господарів? — спитала вона, подавши старому наповнену гальбу.
Бен надпив трохи, а тоді обтер губи.
— Ая’, видів, — відказав багатозначно.